«Втративши дочку, я стала до всього байдужою»

Суркова Ольга:

Раніше все у нас працювало. І своя пекарня, і насіння в нас робили «Юзовські», і завод у нас хороший був, і лікарня процвітала, тому що вона районна була, з усього району їхали сюди.

Нове місто дуже сильно постраждало. Воно найбільш процвітаючим було. У нас там і [супермаркет] «АТБ» був, і шикарний ресторан, і новий ринок. Це все повністю стерто. Залишилося старе місто. Люди всі тут переважно живуть. Там одиниці живуть, у цих великих п’ятиповерхівках.

Стріляти почали. Стріляти... Ми були вдома. У гуртожитку люди почали панікувати. Вони одразу в перший день всі пороз’їжджалися. Ми тиждень жили під сходами. Накривали там матраци, їжа, питво – усе там було. Перший рік ми жили, консервацію робили на вогнищі. Томат крутили. Це все було на вулиці. Усе робили там.

У нас перший рік не було води взагалі в місті, тому ми (добре, що є криниці) аж далеко їздили по воду, привозили. Це все закатували вдома на вогнищі.

Війна – це горе, людське горе. Війна людям приносить дуже багато страждань і лих, і дуже багато людей помирає.

Я працюю медсестрою в травматологічному відділенні, Красногорівська лікарня. І нам перші два роки дуже багато привозили поранених мирних жителів. Це страшно. Це страшно, які рани. Довго гоїлися, дуже довго ми виходжували.

«Бехає», як каже моя дитина. «Мама, бехає?» Я кажу: «Бехає, синочок» – «Далеко?» - «Далеко». Хотілося, щоб взагалі не чутно було. Перший час дуже сильно нервувало. Сидимо, чекаємо вечора, зараз почнеться «бехання». «Так, мамо, почалося?» - «Почалося». Посиділи-посиділи, стихло все, слава Богу. Вранці точно так само: пів на шосту ранку знову починається «бехання». Ми сидимо, чекаємо до семи, до пів на сьому – знову «бехання».

Упало на вулиці, приліт був і все осколкове летіло сюди. Всі вікна повилітали, телевізор вщент, одяг. Усе-усе повикидали. Напевно, було близько шостої вечора, ми були одягнені. Ми відпочивали. І коли хвиля пішла, спочатку не зрозуміли. Потім ще раз хвиля. Добре, що в нас простінок тут у коридорі, і ми в коридор вибігли... Стіни хороші. Стояли поки це все не обійшлося. Усе в уламках, усе повністю побите було.

Дуже важко втратити дитину, дорослу тим більше. Виростити її, виходити, дати освіту й ось так от різко раз – і немає дитини. Це як праву руку відняли.

Данило Сурков, 8 років:

Сестра була в мене. Вона поїхала в Донецьк, і її снайпер убив.

Ольга:

Двадцятий рік їй пішов. Кулінарне училище закінчила. Знайомих і друзів у неї не особливо багато було. Вона домосідкою була в нас.

Данило:

Вона була доброю. Ми з нею їздили на річку. Вона мені все смачне купувала завжди.

Ольга:

Дівчинка моя поїхала в гості в Донецьк до друзів. Як мені сказали судмедексперти, вона йшла пішки, кульове поранення в ногу було, лівого стегна.

Останній раз вона зі мною вийшла на зв’язок 5-го числа. «Мамочко, усе добре, усе нормально. Не хвилюйся, я приїду 9-го числа, саме після свят вдома буду». «Ну, добре-добре», - і потім зв’язок обірвався. Обставини мені не відомі, як це все сталося.

Не розуміла, що її немає. Навіть маленький мій синочок говорив: «Мамо, це ж неправда, це ж не вона. Мамо, вона ж прийде?» Кажу: «Ну, звичайно, синочок, вона прийде. Ну, це ж твоя сестричка, все як належить».

У нас велика різниця між дітьми, 14 з половиною років. І Катя була в мене, як няня. Вона завжди допомагала мені в усьому.

Спочатку, звичайно, я дуже багато плакала, згадувала. Потім потроху стало легше. Постійно не будеш плакати, правильно? Дитина ж маленька росте, він все це бачить, поменше щоб він цього бачив всього.

Подумки вона зі мною. Інший раз: «Доню, допоможи мені, завтра важкий день на роботі, запарка у мене. Там дуже багато буде операцій». Є допомога. Поряд вона зі мною, завжди допомагає мені. То Данилко: «Мамочко, коли вона прийде?» Кажу: «Синочку, коли-небудь ти побачиш там, але це нескоро буде».

Вона добра була, не жадібна, завжди з усіма ділилася. Отримала стипендію – Данилкові, усе-усе Данилкові. Добра була, відкрита, довірлива дуже.

Мені потрібно було зібрати себе в кулак, бо в мене друга маленька дитина. Я була в прострації, мені було все абсолютно байдуже, що в мене є маленька дитина, що треба далі жити для неї. Було дуже важко. Потім я увійшла в нормальне русло.

Дякую велике Рінату Ахметову за те, що нам допомагає. Він бачить, як люди живуть погано, як їм важко виживати. Як люди буржуйки ці топлять. І вугілля, і води немає, і світла іноді немає. Він допомагає людям. А хто допоможе, крім нього? Хто допоможе?

Хотілося б, щоб цього не було. Досить вже, вистачить. Люди хочуть миру, від усього втомилися.