Мокряк Юлія

2 курс, Балтський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе: М'ягкоход Наталія Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

«Війна, війна! Господи, що це робиться? Люди кінець світу! Подільськ бомблять!» – кричала мама зранку. Спросоння я не зрозуміла, що робиться. Далі телефонний дзвінок сестри: «Юля, в школу не збирайся, сиди вдома! Сергієву (наш родич) сестру вбило на роботі, під завалами всі працівники. Петро поїхав у Одесу вранці, біля Обленерго приліт, затори, куча військової техніки, не може дістатися додому. Збирайте речі, все найнеобхідніше... Можливо, будемо кудись їхати...» Я не зрозуміла, що твориться. Яка війна і що це таке взагалі? Мені 14 років, про війну я лише читала і дивилася відеофільми. Руки почали тремтіти, у голові сила-силенна думок.

У родині всі панікували, телефонні дзвінки не вщухали. Ніхто не усвідомлював, що почалася війна. Ми чекали, що до вечора все стихне і стане на свої місця. Через кілька годин приїхала сестра Оксана з усіма попрощатися, вони їдуть до маминої сестри у Чернівці, бо у Подільську бояться залишатись, а їй потрібно було народжувати дитя з дня на день. Якби я знала, що більше не обійму свою сестричку, а спілкуватимусь з нею лише по телефону, то притулилась би міцніше і нікуди її не відпустила б (вона переїхала на постійне місце проживання в Америку). Сестричка Оксана бавила мене, співала колискові, водила у садочок. А я племінника свого ще вживу не бачила, не тримала на руках. Під горло щось почало надходити, очі набираються сліз, які через кілька секунд падають на моє есе. Думала, що поплачу, та стане легше. Ні, не стає. На душі й досі неспокійно.

26 лютого подзвонила тітка з плачем, що дядько нікого не попередив, поїхав з дому, щоб вступити до лав ЗСУ.

Так, як він військовий, то через два тижні вже був на передовій лінії фронту (до речі, до сьогоднішнього дня). Ось тут стало ще страшніше, бо ми уже знали правдиву інформацію: що відбувається в Ірпені, Мар’їнці, Пісках, Чернігові. Адже дядько скрізь побував. Холодно і голодно було усім нашим захисникам. Тож ми вирішили пройтися по селу і хоч щось зібрати для нього та його побратимів. Люди допомагали хто чим міг: гроші, ліки, продукти харчування, теплий одяг. Усе відправили... Ви навіть не уявляєте, які слова вдячності ми почули від військових на адресу односельців. Якщо із різними ми зідзвонювалися раз на тиждень, то тепер це було кілька разів на день. Єдині слова, які тішили, це були такі: «У нас тихо...»

Через кілька місяців на захист нашої Батьківщини пішов мій брат та дядько. Мама відразу змінилась, обличчя похмурніло, з’явилося більше зморшок, волосся почало сивіти, очі постійно заплакані – телефон у руках увесь час. З кожним дзвінком серце починало працювати у прискореному режимі і лише братові слова: «Мамо, нас вивели, я живий, руки й ноги на місці»; слова дядька: «Ларисо, все добре, живий, відправляють у шпиталь, відморозив трохи пальці...» На той час у Бахмуті було -26 градусів. Найстарша сестра Ольга-волонтерка з перших днів війни. Вона виготовила більше двох тисяч окопних свічок(я також допомагаю), які зігрівали і зігрівають наших захисників.

Від початку війни і до сьогоднішнього дня війна добре потрясла мою родину, трясе вона й досі. Як це не страшно звучить, але ми вже звикли. Якщо при першому звуці сирени ми були в підвалі, то сьогодні під ці звуки ми садимо та збираємо врожай, пораємося по господарству. У мою родину війна принесла великі і зміни, бо рідні роз’їхалися по всьому світу. Емігрували до Канади, Польщі, Німеччини. Усі сумують за Україною, але не всі планують повертатись, бо декому нема куди.

У душу закралася ненависть, негатив до всього руського. Скільки горя вони принесли на мою землю, скільки жінок одягли чорні хустки, скільки виплакано сліз,

скільки недоспаних ночей... Але ми вистоїмо! Ми – нація сильних і незламних! Скільки б не плюндрували нашу землю, ми витримаємо! Ми, українці, об’єдналися та стали великою родиною задля захисту нашої неньки-України. Обов’язково дочекаємося наших рідних живими з війни, будемо розповідати нашим дітям та онукам,якою ціною ми здобували свободу та Мир. Пам’ятатимемо і тих героїв, які віддали своє життя за нашу незалежність. Дорогою ціною ми платимо, адже гинуть найкращі патріоти, молодь. Завжди пам’ятатимемо подвиг кожного!

Я схиляю голову перед героями-захисниками. Слава Україні!!! Героям Слава!!! Смерть ворогам!!!