Квітченко Ксенія, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №64 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чабанна Лариса В'ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я прокинулась о 8:37. Будильник не спрацював, і, глянувши на годинник, я злякалась, що запізнююсь до школи. Поспіхом почала збиратись, не підозрюючи, що цей день стане переломним моментом не лише для мене, а й для всіх українців. Ніхто не міг уявити, що наше життя розділиться на «до» і «після», що ми зіткнемося з тим, що змінить нас назавжди. Поглянувши в телефон, я побачила повідомлення від подруги, що почалася війна. Спочатку я не повірила. Як це - війна? Я пішла на кухню до мами, і там вона мені все пояснила: і про вибухи о п’ятій ранку, і про те, що сталося.
Ближче до 12-ї ми вийшли до магазину. На вулиці був хаос, купа людей у паніці, усі бігали, купували продукти, а тим часом постріли не припинялися. Це був найстрашніший день у моєму житті.
Усі заспокоювали, що це триватиме недовго, мовляв, всього 2-3 дні, і все закінчиться. Ніхто не здогадувався, що це - початок найжахливішого часу. Коли ми прийшли в супермаркет, полиці були вже майже порожніми. Купивши продукти, ми повернулися додому. Пам’ятаю, як сиділи вдома, навпроти телевізора, дивилися новини, одягнені в куртки, поруч стояла сумка - на випадок, якщо потрібно буде тікати. Хоча всі розуміли, що тікати нікуди, за вікном вибухи все ще не припинялися. Тоді я вперше зрозуміла, як легко наше життя може змінитися в одну мить.
На третій день війни ми спустилися в підвал, коли почали летіти "Гради". Просиділи там більше шести годин. Це був наш перший і останній спуск у підвал.
Після цього, коли було страшно, ми виходили в коридор. Я ходила з мамою на роботу, щоб не залишатися одній вдома. Кожен день був однаковий. Не було світла п’ять днів. Це було на початку березня, і ці дні я запам’ятаю назавжди. Ми танцювали, грали, прибирали - робили все, щоб відволіктись від звуків за вікном. На п’ятий день ми з мамою варили тушонку, рятуючи м’ясо з морозилки, і, як не дивно, як тільки поставили тушонку варити, увімкнулосясвітло. У березні виїхала моя бабуся до Німеччини, потім виїхала моя сестра з племінницею. А ми з мамою вирішили залишитися в Харкові. Було страшно усвідомлювати, але з кожним днем ми все більше звикали до вибухів, навчилися розрізняти, що саме прилетіло.
Пам’ятаю, як осколок влучив у базар - це було дуже гучно. Пощастило, що це був лише осколок, а не ракета. Ці моменти закарбувалися в моїй пам’яті назавжди.
Десь через місяць осколок прилетів у дитячий садок - також було дуже гучно. Коли знову не було світла, ми ходили заряджати телефони до маминої подруги. Коли йшли додому, бачили, як ракети летіли на Північну Салтівку. Там усе було в диму. У цей період на вулиці майже не було людей. Ми з подругою ходили гуляти, шукали, де набрати воду, отримували гуманітарну допомогу. Час ішов, і з кожним днем ми ставали сильнішими. На вулиці з’являлися люди. Кожен день приносив нові виклики, нові страхи. Але також ми почали вчитися жити в нових умовах. Зараз моя сестра і племінниця повернулися в Харків, а бабуся все ще в Німеччині. Хоча війна не закінчилась, я вірю, що в майбутньому це зміниться.
Я розумію, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше, але я впевнена, що кожен із нас докладе максимум зусиль, щоб відновити Україну.
Харків не зламати ніколи. Незважаючи на все, ми продовжуємо жити, працювати та підтримувати одне одного. Ці 1000 днів війни навчили мене цінувати кожен момент, і я вірю, що ми відновимо нашу країну і повернемо мир на нашу землю.