Шульга Олександр, 9 клас, Андріївська гімназія Макарівської селищної ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колісна Оксана Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я живу у маленькому селі Андріївка. Знаходиться воно у Київській області Бучанського району. Почну здалеку. Двадцятого лютого я повинен був поїхати до свого друга на цілий тиждень, але трохи прихворів. Правда, я ще ходив у школу двадцятого та двадцять першого лютого, але двадцять другого мені стало так погано, що я залишився вдома. Наступного дня мені стало краще. Я прокинувся рано, щоб зробити всі необхідні процедури для підтримки гігієни. Але мій ранок почався не так, як завжди. Коли відкрив очі, то побачив перелякану маму біля ліжка.

Я сказав мамі, що сьогодні вже можу йти до школи. Зі сльозами на очах матуся сказала: «Сину… Почалася війна…». Ніколи не забудуться ці слова.

Мені навіть дихати стало важко. Спочатку я не повірив, але зі сторони Бородянки вже чулися страшні вибухи і стрілянина. Двадцять сьомого лютого було чути, як центральною вулицею йдуть колони бойової техніки країни агресора. Приблизно двадцять восьмого лютого «рашисти» зайшли на територію колишнього колгоспу. Танки все їхали, їхали… Мій будинок знаходиться недалеко від колгоспу, тому нам усім було дуже страшно. Зовсім скоро четверо підготовлених бійців зайшли до нас у двір і сказали батькові: «Виводь усіх, хто є у сховищі». Звичайно, ми всі вийшли. Трусилися руки і ноги, серце шалено колотилося в грудях… Ми думали, що вже кінець. Я глянув на цих солдатів. Всі були з новесенькими АК-105, які тримали під кутом 45 градусів.

Один із них почув, як рохнула в хліві свиня. За секунду витягнув пістолет та навів на хлів. Ми всі здригнулися. Потім батькові сказали, щоб усі заховалися в погріб. Як ми зраділи!

Ми недовго пробули в окупації. З двадцять восьмого лютого по восьме березня. Але за цей час уже вивчили графік пострілів з перевізних установок «Град». Зараз я вже цього навіть не згадаю. Але згадаю, як не було ні хліба, ні борошна! Зате була пшениця та ручна машинка для подрібнення кави. Я особисто перекручував пшеницю на борошно. З нього ми смажили млинці.

Потім все було одноманітним. День у день одне й теж. Тільки з укриття і в укриття. Вранці восьмого березня ми дізналися від сусіда, що рашисти дають «зелений коридор».

Того ж ранку виїхала колона ворожих машин, близько 120 одиниць. А ввечері, того ж таки дня, люди з нашої вулиці теж домовились, щоб виїхати. У нас не було машини. Ми думали, що приречені. Але сусід дав свою стареньку машину з розрядженим акумулятором. Що робити? Знову ж таки допомогли сусіди. Але знову з‘явилися проблеми. Душа боліла, бо залишали бабусю в такий важкий час. Чому? Та тому, що треба було забрати трьох малих дітей і дві жінки із сусіднього будинку.

Слава Богу! Бабуся вижила в окупації, яка тривала довгих тридцять три дні. Ми молилися за неї.

Нас зупинили на блокпосту у селі Жовтневе. Я глянув праворуч і завмер. Неподалік лежала відірвана рука нашого воїна. Я це зрозумів, бо побачив на одежі жовту клейку стрічку. Це було жахливо! Невдовзі я заснув. Пам‘ятаю, як ми приїхали дев‘ятого березня в село Рокитне Рівненської області. Пам‘ятаю, як спочатку нюхали хліб, а потім його їли… Пам’ятаю, як сумував за рідною домівкою та бабусею… Все ПАМ’ЯТАЮ…

Два місяці ми були в Рівненській області. Як тільки визволили наше село, зразу ж повернулися додому. Почали нове життя.

Як я говорив раніше, я жив біля тимчасової бази ворога. Після того як цю всю величезну територію розвідали на вибухонебезпечні предмети сапери, вони провели нам екскурсію по території де зупинилися рашисти. Коли ми увійшли в один з хлівів  деокупованої ферми, я помітив що на підлозі лежало дуже багато гільз з-під градів, ми злякалися, але сапери сказали що вони вже вибухнули і їх не варто боятися. Нас це не заспокоїло, тому ми пішли додому під супровід розмінувальників. Коли ми пришли додому, я розповів про це мамі, після того дня я на цю територію і не дивлюся.

Багато горя принесла ця війна…Багато сліз, розпачу, вимушеного виїзду із своїх домівок, розлуки, розірваних шлюбів, дітей-сиріт, самотності, розпачу… Вірю в наші Збройні Сили України і в Перемогу!