Макаревич Вікторія, 10 клас, Оржівський ліцей Клеванської селищної ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Богданець Наталія Кирилівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Люди дивилися фільми, відеоролики, що розповідали про війну, співчували, співпереживали, але до себе не приміряли, бо такого в реальному житті бути не могло. Так було і зі мною, бо я ніколи не думала, що війна добереться і до нас, до всієї України. Але це трапилося. 

Ранок 24 лютого, звичайний день, звечора сплановано, що буду робити. Мою увагу привернула метушня, навіть паніка.

З кімнати батьків почулося: “Київ обстрілюють, Харків теж”. “Не відправляй дітей до школи”, - почула голос маминого брата. Думки одна за одною з'являлися в моїй голові. 

Невже це те вторгнення, про яке говорили ще з осені? Але ж як? Ще вчора я заспокоювала однокласників, кажучи, що війни не буде, ще вчора я спілкувалася зі своєю вчителькою зі скрипки про це, а вже сьогодні всю Україну обстрілюють... Мама пішла на роботу, а я дивилася новини. Було страшно,я плакала, потрібно було заспокоювати молодшого брата, боялася за маму. Тато тоді гостював у своїх батьків. Ближче до вечора повернувся тато, розповів про величезні затори, переповнені магазини, черги біля банкоматів. Після зміни повернулася мама і сказала, що завод, де працювали батьки, зупиняють.

Вечір був тривожним, але ми зібралися за столом, бо в дідуся день народження. Щоправда, святковим та веселим його назвати складно було. Відчувався неспокій, невпевненість батьків. 

Ми вечеряли, довго розмовляли, але треба було відпочивати, бо день був не легкий, а що буде завтра, ніхто не знав... Я довго не могла заснути, все пригадувала татові слова, що я доросла, тому впораюся зі всім сама, адже в разі тривоги треба було швидко вдягнутися й чекати біля дверей. Мені було страшно і моторошно, що все могло так швидко перевернутися з ніг на голову. Наступного дня ми почули сирену, тоді я не знала, що звикну до цього звуку і він лунатиме не “всього три тижні”, як казали. 

Перші вибухи ми почули в березні. Тепер це був не фільм, а реальність. Тоді батьки відвезли нас у село до бабусі. Ми проїжджали через блокпости, мама плакала, і це вже було не кіно...

Через деякий час ми повернулися додому. Ситуація в нашому селищі була стабільною. Рік пролетів швидко, але важко. На жаль, звичними стали тривоги, напруженість. За першим роком цієї страшної несправедливої війни минає другий. Помер мій дідусь, який ще з 2014 року чекав перемоги України, в день народження якого розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Він так і не дочекався Перемоги, не побачив звільненої України.

Проймає глибокий жаль, адже багато Воїнів загинуло за нас, за Україну віддали свої життя. А скільки мирних громадян загинуло, зазнаючи тортур.  

1000 днів війни пролетіли швидко, але невимовно важко для кожного українця. Вона залишила велетенські шрами в наших серцях, які залишаться назавжди. І найгірше те, що війна продовжується. Хтось залишився без житла, хтось без рідних, а хтось втратив найцінніше - життя.  Я навчилася цінувати найбуденніші речі, сім’ю та єдність українців. Війна змусила мене подорослішати і зрозуміти, що свобода для народу - найбільша цінність.