Ткачук Ірина, 9 клас, Нетішинська гімназія "Гармонія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаврилюк Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

…У пам’яті останній мирний день: чисте та спокійне небо, ще зовсім юна я, зі своїми дитячими думками, мріями про світле та безтурботне майбутнє. День, коли я йду зі школи, а сонце обігріває землю своїми променями, не передбачаючи лиха. Дорогою додому я мріяла про своє життя в майбутньому, яке воно буде? Ким я стану, коли виросту? Думки про наступний день, чи складна буде контрольна робота з математики? Вже ввечері, коли я заснула, мені наснилось, що буде біда. Так і сталося…

2022 рік 24 лютого... Війна, війна, війна. Ці слова звучали із вуст моїх батьків, із соціальних мереж, розмов між подругами. За один день я відчула, що подорослішала на декілька років.

Я не могла зрозуміти, чому? За що? Навіщо? В чому ми винні? За що нам це все переживати? Ми мирна, співуча, працездатна нація, яка бажає жити в мирі, народжувати, вирощувати своє покоління майбутніх українців. Нація, що мріє про розвиток своєї держави та щасливе майбутнє. Але…знову багато «але».

Але війна перекреслила все. Мої дитячі мрії про безтурботне життя, подорожі були вщент знищені одного лютневого ранку.

Все почалось наче уві сні. Мирна, тиха ніч, що перетворила життя мільйонів українців у пекло. На годиннику близько 5:30, мій сон перервав крик мами: «Почалось». Ледь відкривши очі, я перепитала: «Що почалось?». «Війна», - прозвучало із вуст моєї мами. Саме тоді мій світ рухнув. Здавалося, що це все неправда, а в думках крутилися слова: «Може я ще сплю?  Може зараз прокинуся та все буде добре?». Ця надія не покидала мене ще довго.

Невдовзі за вікном почувся свист, а згодом пролунав перший вибух. Перелякані очі батьків та крик: «Швидко в підвал! Тут не можна залишатись!», - назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

Перші дні були наче в тумані. «Люди, люди, люди», - ці слова були написані на всіх домівках та сховищах. Всі в паніці, а із розмов тільки й чулося: «Війна, війна, війна». Всі магазини були спустошені, не залишилось навіть води. За декілька тижнів люди були змушені готувати їжу на вогні, топити сніг,  щоб була бодай якась вода. Постійні тривоги та вибухи неабияк лякали. Тепер мій сон вже не був таким спокійним. Кожен день перед сном я молюсь за наших воїнів-титанів, за життя рідних, за мир в Україні.

Я не втрачала надію, що все скінчиться за декілька тижнів, але минали дні, тижні, місяці, кожен вибух, кожна нова ракета, давала зрозуміти, що це війна не на життя, а на смерть.

Тоді я зрозуміла: війна не закінчиться до зими й не скінчилась до весни та літа. А я все більше захоплювалась нашою нацією, що стійко трималась навіть у такі часи. Згодом прийшло розуміння: «Війна скінчиться, коли українська свідомість і нація повстане й відродиться». Тільки разом ми можемо знищити ворога та навіки відродити в собі нашу українську свідомість, що роками, десятиліттями, століттями намагалися в нас придушити. Попри свій досить юний вік, я намагалась усіма силами допомогти нашим воїнам. За декілька днів я записалась до волонтерів нашого міста, активно брала участь в плетінні маскувальних сіток. Це давало надію на скорішу перемогу. Надію на те, що невдовзі всі воїни повернуться додому із перемогою.

Навіть попри всі труднощі, що стали на моєму шляху та на шляху нашого народу, ми непохитно тримаємось разом. Саме наша єдність зростила в нас цю невгамовну віру у перемогу.

Вірю у перемогу. Вірю у наших воїнів-титанів, у їх незламний дух. Вірю у наш багатостраждальний народ, який робить усе задля перемоги! Саме з таким народом повстане Україна з руїн, і розквітне різноколірними барвами. «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі», - писав Т. Шевченко.