Литвинюк Інна, вчитель Побузького ліцею Побузької селищної ради

Війна. Моя історія

На мальовничих пагорбах вздовж річки Південний Буг розкинулось село Терновата, Миколаївської області (колишня Одеська), берегами якої ріс терен, колючий кущ з маленькими синіми ягідками. Повновода річка, в якій водились щука, короб, сом, поклала початок поселенню українців, тут зводили саманні хати, облаштовували обійстя, розводили свиней, корів, свійську тварину. Родючі землі приносили багатий врожай пшениці, городини. А вже яблук, слив, вишень, груш було повно, під ногами рясний килим з фруктів вкривав землю.

Соковитими луками обабіч річки паслися баскі коні, біля коней розважалася і малеча, яка з дитинства вбирала в себе красу рідної землі, тепло батьківської оселі. А родини були великі, як годиться десятеро – дванадцятеро дітей, розрада батькам і допомога їм в старості.

Саме в цьому селі народилось дванадцять дітей роду Сікорських. Іван, Манька, Юлія, Туся, Раїна, Олена, Варвара, Василь. Не всіх навіть збереглися імена. Дехто після одруження лишився в рідному селі, інші роз’їхались по навколишнім селам, селищам та містам.

Мій батько народився в селищі Оленівка (Донецька область), там, де в свій час поселився дід Петро, приїхавши відбудовувати Донбас.

Так я почала свою оповідь «Тримайся свого роду» в листопаді  2014 року, мріючи написати про свій рід, родину, бо життя мене закинуло саме в цей період на берег Південного Бугу, але не за власним бажанням, а через непереборні обставини, які ведуть свій відлік з вересня 2014 року. Час, коли в моє місто Докучаєвськ, Донецької області, зайшли «визволителі».

Вони в’їхали в адміністративні установи, а ми, ті, хто з дитинства топтав стежки найулюбленішого міста, виїхали, спакувавши похапцем валізи, ненадовго, десь на місяць. «Все ж обов’язково має скінчитись. Тридцять днів – це небагато, перечекаємо, перебудемо», - думала я.

Допіру згадую і мурахи по шкірі. Було всього... Не знаю, де взялась та суперсила, мабуть, від коріння. Хтось дуже добрий напоїв дерево роду, бо живущої води стає і нащадкам в четвертому поколінні.  Так і прижилась гілочка роду Сікорських на батьківській українській землі. Татусь і мамуся,  найрідніші, ви показали мені, своїм способом життя, безмежну любов до людей,  професії, а найголовніше, ви навчили мене любити місто мого дитинства та юності.

З 2014 року і до сьогодні подумки я блукаю вулицями міста: Центральна, Жовтнева, Комсомольська, Сонячна, осіннім парком; сиджу на лавочці біля фонтану, заходжу на хвилинку до храму, пам’ятаю, як його будували, і перше Великоднє свято із килимом запалених свічок навколо нього на світанку. Ця уявна подорож – моя сила і моя історія.

Славетні докучаєвці, мешканці мого рідного міста, працьовиті, талановиті, щедрі, добрі, це ви докладали максимум зусиль для збагачення видобутку корисних копалин , розвитку освіти та культури, загартовування спортсменів для майбутніх перемог, процвітання талановитої молоді. Це ви – моя сила і моя історія.

Діти, учні, пустуни, саме вами наповнюється моє життя по самі вінця. Ви розрада, втіха, спокій, світле омріяне майбутнє. Тішусь, що можу вільно спілкуватись українською, посміхатись новому дню, бо маю професію, яка підняла мене над жахливою буденністю, дала силу, впевненість, злість, що мобілізує і наставляє на рішучі, непередбачувані кроки.

Безперечно, війна – це моя історія, але найбільше я ціную в собі те, що я Українка, бо це - моя суперсила. Якби не була б українкою, може б і не написала свою, я вважаю, щасливу історію. А якщо взялась за перо, значить вірю в наше переможне майбутнє. З 2014 року три заявлені на конкурс теми живуть в мені нерозривно: Україна, війна, історія, сила, майбуття, а ще віра в Перемогу та ЗСУ, бо нестерпно хочу здійснити реальну подорож вуличками рідного міста.