Ціцей Кіра, учениця 8 класу Мукачівського ліцею №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кекляк Марина Федорівна

Війна. Моя історія

Війна почалася 24.02.22 о 3.40 годин ранку. В той день я ще нічого не усвідомлювала ,тому як зазвичай пішла у школу . Це був четвер... Лишень переступивши поріг школи, я дізналася що почалася війна. Це був звичайний урок. Директор школи повідомила нам що сталося. Цю новину було усвідомити дуже важко, майже всі мої однокласники плакали не розуміли, що потрібно робити далі. Вони почали телефонувати батькам .

Нас відпускали із школи ,але лише під контролем рідних ,адже почалась війна! Але все ж таки це було важко сприйняти, я думала, що вона це десь далеко ще не поруч. Це не про мене , це в іншій країні, або просто якась вигадана історія.

Але ні! Це все відбувається з нами, з нашими домівками, в нашій країні на нашій землі. Я у розпачі не знаю, що робити. Батьків вдома немає... я сиджу та чекаю новин. Президент виходить на зв’язок , на всіх телеканалах йде лише його промова та новини про те ,що відбувається в країні. Відчуття, якими я пройнялася на той момент, важко описати словами, адже це біль, можлива втрата, адже ти не знаєш ,що буде далі . Розпач, нерозуміння як далі жити і чи просто я залишусь в живих. Емоційний стан на той час у всіх людей був нестабільний, не лише в мене і не лише на той час, а й тепер.

Це принесло дуже великі наслідки, як для фізичного, так і для морального здоров’я людей. Цей день для мене і моєї сім’ї став переломним моментом , адже не лише моя сім’я, а й інші, зрозуміли ,що життя дуже важливе, що це дар. Страх того ,що твоїх батьків можуть забрати на фронт , або, що прилетить ракета і ти залишишся один назавжди... Ти і війна.

Це все стало величезним переживанням для кожної української сім’ї. Коли  бачиш у новинах, як руйнують міста, як руйнують будинки і просто людські долі, тобі стає  лячно і ти думаєш, а якщо наступним будинком стане мій?... Життя моєї родини дуже змінилося після початку повномасштабної війни в Україні, ми переосмислили сенс і цінності життя. Ми почали насолоджуватися кожним днем, як останнім. Але в той же час не хотілося нічого: ні забав, ні веселощів, ні музики , адже ти зрозуміла, що тепер ти танцюєш ,а воїни захищають державу і помирають ,щоб ти жила.

На початку війни школи взагалі не працювали , далі коли наш регіон трішки оговтався, ми перейшли на дистанційну форму навчання і так навчалися приблизно рік. Потім, оцінивши масштаби проблем , які є саме в нашій області, моя школа змогла перейти на очне навчання, і відновити звичну для всіх освіту.

 Незважаючи на це, тривоги  далі лунають, кожну тривогу ми сидимо в укритті. Навчання перестає цікавити, і кожен раз ,як би ти не хотів думати про щось «погане» ,твої думки ,як надокучливі мухи снують з поганими новинами навколо. Як і багатьох моїх знайомих, друзів чи родичів це відчуття не покине до того часу , доки війна не закінчиться. І лише тоді ,на мою думку ,ми зможемо відчути полегшення, більше не боятися за свою безпеку, бути щасливим, знати, що всі наші родичі, друзі повернулися і більше ніколи не будуть воювати. Зараз це лише бажання ,але кожен українець знає, мріє  що перемога от-от настане. Слава Богу! Героям Слава!