Сидоренко Вікторія Сергіївна, 16 років, студентка ДФПК КЗВО «ДАНО» ДОР» м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бак Ольга Дмитрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Пролунав будильник, 24 лютого, четвер. Цього дня мені треба було прокинутися рано-вранці і їхати на збори, але тут мене зупинив дзвінок. - Залишайтеся вдома, нікуди не їдьте" - промовив грізний і водночас тривожний голос тренера. На задньому фоні лунали новини. Розмова була короткою.

Вибух! Що це? Почала писати всім із сльозами на очах, не розуміючи все, що відбувається. Болить у грудях.

Телефонний дзвінок від мами - "Тільки без паніки".

Починається істерика, що зі мною? Чому так багато сліз? Що робити? Куди тікати? Я, немов мишка тремчу від страху.

"Як ти?" - приймаю це смс вже не вперше, а як відповісти не знаю.

Все, як у тумані, у дзвінках, вибухах, сльозах, істериці... Цей день я ніколи не забуду.

День за днем ​​у повному страху, навіть не за себе, а за ту думку, яка застрягла в моїй голові «вмирають люди».

Хто? Хто міг так вчинити, за що? Мені ніхто так і не відповів на це запитання.

Перші звуки сирени, я жартую, що вже можу швидше солдата одягатися і бігти до підвалу з тривожною валізою. Тоді навіть усмішка була через силу, жоден жарт не допомагав мені вийти з цього стану "скляних очей".

Звичайний вечір, повітряна тривога, ми вже одягнені сидимо в підвалі. Я вийшла, щоб подихати, як раптом почула пронизливий свист, а згодом і шалений вибух, моїй паніці не було межі. Своїми тремтячими руками набираю повідомлення "Я тебе кохаю...". Ці слова були зізнанням у почуттях хлопцю. Я отримала взаємні слова, у серці з'явилася ще одна людина за яку я переживаю більше, ніж за себе.

Дзвінок. Понурим голосом промовили ті слова, яких я не хотіла ніколи чути у своєму житті і знову сльози з моїх очей...

Вже звикаєш до звуків сирени, з відчаєм і панікою в серці живеш день у день, сподіваючись прокинуться. Просто прокинутися з усвідомленням, що це був страшний сон і ти знову побачиш усіх друзів, родичів і міцно обіймеш кожного.

«Війна закінчиться за тиждень другий», - говорили всі, але з кожним днем, тижнем, місяцем надія згасала дедалі більше.

Щоб допомогти країні та відволіктися, я почала волонтерити: допомагати, висилати гроші на ЗСУ та віддавати деякі речі людям, які змушені тікати в чому є.

Пізніше вже офіційно працювала в центрі "Матері та дитини". У цьому центрі допомоги я познайомилася з абсолютно різними людьми, але зі спільною метою. Це волонтери, які безкоштовно їздили на вокзал, щоб допомагати людям, що залишилися без даху над головою і речами. Люди в паніці втекли від смерті, й коли ти їм допомагаєш теплим словом, прихистком на одну ніч, або тарілкою гарячого супу, бачиш вдячність у їх очах, а вони бачать перед собою не звичайного волонтера, а промінь надії, що дає сил рухатися далі.

У країні війна - це змінило всіх і кожного. Через війну люди об’єдналися і почали рухатися до спільної мети – перемоги. Об'єднана нація докладає всіх зусиль, щоб наблизити перемогу, розбираючи завали будинків.

Ми горді за наших людей, які займаються волонтерством, які висилають гроші, щоб забезпечити бронею наших солдатів. За тих, хто не опускає руки і живе, не дивлячись на всі негаразди.

На початку Повномасштабного вторгнення в Україну мене приголомшила реакція та поведінка росіян, відсутність підтримки та співчуття з боку близьких та рідних агресора-росіян, які проживають на території країни. Навіть тих, хто народився, навчався і жив тривалий час в Україні.

На жаль, дехто опускався до аморальної поведінки, причиною цього є абсолютна дезінформація з боку їхньої влади. На тлі цього, почала активно розвиватись інформаційна війна, за допомогою чого росія намагається послабити підтримку України.

Завдяки усвідомленості Заходу, обсяги допомоги і масштаби запроваджених проти агресора санкцій не зменшилися.

Наші предки застали усунення української мови, культури і звичаїв. І, дивлячись на це, я пишаюся, що я українка і мій народ виборює свої права та кордони. Ми - сильний народ вільної країни.

Слава Україні!

Слава ЗСУ !