Ягельська Дар'я Євгеніївна, 16 років, студентка ДФПК КЗВО "ДАНО "ДОР"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бак Ольга Дмитрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Вечір двадцять третє лютого... Сиділа слухала музику, планувала свій завтрашній день. З думками про майбутнє, я поринула у теплі обійми ліжка.

Двадцять четверте лютого. Прокинулась о п'ятій годині ранку від дуже дивних звуків. Подумала, що просто щось наснилося.

Остаточно прокинулась о сьомій ранку.  Зовсім забула про ті звуки. Точно щось наснилося. Вийшла з кімнати, зайшла до бабусі, вона дивилась новини. Ведучі повідомили про Повномасштабне вторгнення на територію моєї країни. Я зі страхом подивилась в очі бабусі, і менше ніж через хвилину, вона промовила: "Почалась війна.» Цей день я не забуду ніколи.

Те що я почула на лінії зв’язку з різними містами, ті звуки, ті слова, моя свідомість ніяк мне могла зв’язати з реальністю. Я вперше таке відчула, наче потрапила у фільм жахів, з ще незрозумілою розв'язкою.

Увесь день як у тумані. Емоції, сльози, паніка, ті безкінечні новини. Увечері перша сирена. Наче страшно, та й сльози були, але розумію, що своїми страхом та слізьми я не зміню напрямок ракет.

Ніколи в житті я так в Бога не вірила, ніколи так щиро не молилася. Перша ніч була тяжкою. Спати взагалі не могла, боялась не встигнути прокинутися. Серце розривається за ті українські душі, які назавжди поринули у тишу.

Все так змінилося, мрії стали зовсім інші, хочу завтра прокинутися від слів: "Війна закінчилася. Ми перемогли!" Я почала ставити собі питання. «За що? Що я зробила не так ? Чому моя сестра мусить знати, для чого треба сидіти у коридорі з купою ковдр?»

Я відчувала себе корисною, коли почала волонтерити, це було єдине чим я могла допомогти своїй країні та людям.

Моє життя було більше чим прекрасне, до появи російського світу у ньому.

Втрату я відчула коли тато не зміг повернутися додому. Моєю мрією досі залишається побачити його та міцно обійняти. Ніяка війна не обходиться без смертей. Гинуть люди, які мали жити довге та щасливе життя. У березні я отримала повідомлення з Маріуполя. Це була смертельна звістка.

В ніч коли я сиділа у коридорі в обіймах матері і сестри та слухала, як мене намагаються від чогось врятувати - мене охопила хвиля натхнення. Я почала писати вірш, у якому вилились всі мої почуття.

Народилась я в Україні Горжусь і радію я цим Мелодійною мовою я володію Свобода навколо Гарна природа Та сміливий  народ В четвер завітали непрохані гості Ракети з неба Колони техніки Вбивають людей Руйнують будинки Залишають дітей без батьків Що вам зробили беззахисні діти? Ті оченята, не встигли навіть світу побачить. Як після цього назвати їх брати? Ніколи не були і не будемо ними. Окупанти будуть палати у пеклі. А народ наш не подолати Під нашими стягами будемо бити фашистів Ми єдині, нескорені Вільна країна, як колос пшениці Це моя Україна! Рідний мій край! То ми Україна! То я з України! Та я Українка!

З часом прийшло звикання. Всі намагалися повернутися до звичайного життя. Продовжили свої справи, але не перестали забувати. Ми звикли до постійної загрози життю. Ми адаптувалися до всіх подій та умов, які ми зустріли за всі ці дні. А можливо ми просто всіх обманюємо в тому числі і себе, що все гаразд.

Кульмінацією цього фільму, все ж таки, стало підписання папірців, на яких було написано про псевдореферендум, заміну паспортів та приєднання території до якоїсь вигаданої федерації.

Я відчуваю лиш безмежну огиду та ненависть до наших ницих сусідів, до всіх цих злочинів. Я відчуваю біль кожного міста, яке зазнало руйнувань, кожної мами, яка втратила дитину, кожної вдови, яка втратила чоловіка, кожної дитини, яка втратила батьків. Я не хочу просто миру, я маю безмежне бажання, щоб росія просто зникла з нашої планети.

Я все ж таки знаю, якою буде розв'язка, зовсім скоро я матиму змогу поїхати на відпочинок у наш Крим та зустрітися з друзями у нашому Маріуполі, Харкові та Херсоні.

Ми будемо стояти до кінця за свободу нашого незламного народу. А згодом, ми всі напише епілог, до цього фільму і він обов’язково буде щасливий.