Щур Ксенія Андріївна, 14 років, Криворізька гімназія № 65 КМР, 9-А клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Москаленко Тетяна Михайлівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Війна за свій шлях

Я ніколи не думала, що одного ранку прокинуся від слів: «Почалася війна!». Рано-вранці 24 лютого мене розбудив мамин голос, вона з кимось говорила по телефону. Тоді я і почула слово «війна». Піднялася з ліжка, побігла до матусі, перепитала. Вона підтвердила: «Так. Війна. Росія напала на нашу країну».

Я не уявляла, що буде далі, як розгортатимуться події. Аж до першої тривоги… До перших повідомлень про бомбардування ворогом наших, українських, міст! Про загибель людей… Стало страшно.

Я дізналася, що таке «паніка»: під звуки сирен мені щоразу здавалося, що це буде мій будинок, що це буде моя родина! Плакала… У сусідньому будинку є підвал-сховище. Мама зібрала «тривожні» рюкзачки. Перший тиждень ми щотривоги всією родиною бігали до сховища: вдень, вночі… Потім я поступово заспокоїлася, і ми почали просто переходити до ванної кімнати.

Життя змінювалося. Дехто з моїх подруг поїхав за кордон. У нашому місті з’явилося багато біженців. У моєму, випускному, класі також. Був момент, коли ворожі війська впритул підійшли до рідного міста. Кривий Ріг став прифронтовим…

Мій брат навчається у науковій магістратурі Київського політехнічного інституту. Війна війною, але наприкінці цього літа він мав їхати до Києва. Ми всією родиною поїхали, щоб допомогти йому переселитися до іншого гуртожитку. У Києві також мешкає двоюрідна сестра мами. Коли ми впоралися з усіма справами, її чоловік запропонував нам поїхати до Бучі, Гостомеля та Ірпеня.

Що ж… Це варто було побачити… Ці спотворені краєвиди, які раніше були величними й красивими (судячи з довоєнних фото) назавжди залишаться кривавою раною на наших серцях. Таке не вибачається, не забувається.

Ми їхали машиною, тому були вільні у своїх зупинках. Першим був Гостомель. Багато приватних будинків, більшість з яких зруйнована вщент. Було одне питання: а де власники? Живі? Цілі? Що сталося з людьми?

Ірпінь. Назавжди в моїй голові залишиться картина трьох багатоповерхівок, що стояли поруч. Вони згоріли. Повністю. Всі три. Від першого до останнього поверху. Пишу, а відчуваю запах гару, здається, він навічно оселився в тому місті та моїй пам’яті…Було дивно бачити людей, що потихеньку рухалися у своїх сумовитих справах. Але радісно: значить -  повертається життя, місто спробує жити далі.

Останньою була Буча. Було страшно їхати туди. Але потрібно! Щоб побачити. Закарбувати. Знати справжнє лице рашистів.

Це була казка!!! Боже, яке ж то красиве місто було!!! Колись… Місто серед лісу. Гармонійне єднання природи та людини. Єднання, яке було знищене, сплюндроване нелюдами. Хто дав право?! Хто вони такі, щоб нищити не ними створене? Забирати наші життя?!

Ця поїздка була дуже сумною. І дуже повчальною. Ми вистоїмо! Ми зобов’язані! В пам'ять усіх тих, хто більше не може бачити небо, сміятися, радіти життю…

Ми переможемо, бо не маємо жодного вселюдського права допустити на нашу землю цю мерзоту. Немає таких слів, щоб передати моє ставлення та думки про них.

Вони кажуть: «немає такої держави, немає такої нації…» А я голосами мільйонів скажу: «Я – українка! Моя Батьківщина – Україна!»