Мені 67 років. Ми проживали в Василівці Снігурівського району.

В перший день дуже страшно все було. Вже 26 числа вони зайшли, була стрілянина. Ми сиділи два місяці в погребі.

Води не було, світла не було. Що приготували вдома - те і було. 

Ми ходили під обстрілами за п’ять кілометрів до річки - там є струмочок. З двома пляшечками і ходив по водичку чоловік.

Ми виїжджали з волонтерами. Нас привезли на Баштанку. Накормили там, дякую, потім - на Кривий Ріг. Звідти ми поїхали до родичів у Черкаську область. Нам там дали безкоштовне житло, чоловік пішов на роботу - сапав там. Жили там нормально. Купили генератор і повернулися додому.

Коли ми приїхали в грудні назад, нам почали давати допомогу. Дуже допомагають, і хліб дають безкоштовний, і продукти.

Нас тричі обікрали. Винесли все: і посуд, і все. Вибрали все, що було, ну добре, хоч дім стоїть.

Вже хочемо миру. Але чогось я не вірю в швидку перемогу.

Як будемо всі живі й здорові, то більше нічого і не потрібно. Потрібно тільки здоров’я.