Тетяна поїхала з Оріхова, коли вже не сила було жити під обстрілами.

Ми з Оріхова, виїхали до Запоріжжя зі знайомими. Син виїхав раніше, а я трохи пізніше - не хотіла залишати дім, місто.

24 лютого вранці я увімкнула телевізор, і від новин мене охопила паніка.  Я зателефонувала до сина, до брата - це був жах. Думалося, що це якийсь розіграш. Мій батько пройшов усю війну. Якби він був живий, він би помер знову, адже він воював за майбутнє дітей, онуків - він був родом з Воронезької області, але сильно любив Україну.

З ліками було тяжко. На другий день війни вже були кілометрові черги в аптеках: всі заспокійливі та знеболювальні засоби розкупили. Потім стало легше, але все одно не все було в аптеках. Ми отримували субсидію через мерію.

Банкомати не працювали, тож якийсь час міська влада їздила отримувала субсидію і готівкою роздавала у виконкомі.

Та потім сказали, що так робити не можна, і люди залишились без субсидій.

Було дуже страшно: ми з сусідкою виходили в тамбур ховатись від обстрілів. Ми довго тримались. Навесні городину посадили. Якось були на городі, а поряд приліт стався. Ударна хвиля була такої сили – я на все життя це мабуть, запам’ятаю: бігли всі в різні боки. Страшне було. Люди не витримували, виїжджали. Ми на початку квітня також поїхали у Запоріжжя. На блокпостах документи діти перевіряли – хлопчикам по 19 років було. Ми їм бажали перемоги зі сльозами на очах.

Якби дозволяли фінанси, ми б, мабуть, за кордон їхали. А так - поки що у Запоріжжі. Син орендує квартиру на одному березі, я зі знайомою – на іншому.

Ми у родині і були близькими, а зараз взагалі: тільки доброта, розуміння, співчуття. Фінансові проблеми зараз у всіх, але ми розуміємо головне: потрібно поважати та цінувати одне одного. Я дуже хочу, щоб майбутнє мого сина та онуки було радісним. Щоб війна пройшла, як страшний сон, і щоб цвіла наша країна.