«Все, що наживали, - все зруйнувалося»

Чоловік Ігор Лихоманов:

Народився я в Маріуполі. У 1985 році переїхали з дружиною жити сюди, вона з Трьохізбенки. Я на роботу зразу влаштувався в «Луганськвода» і до 2015 року працював. Доки можна було, а потім все.

Найстрашніші моменти, коли в будинок пряме влучання було. Ми саме вдома були, але встигли вискочити, так що нас не зачепило. Обстріл почався – і снаряди близько лягали. Ми в підвал побігли, і саме потрапило в будинок. Все, що наживали, - все зруйнувалося, порозбивалося. Усі меблі побило, буквально все. Залишився диван і куточок кухонний, а то все було розбите осколками.

Дружина:

Дах поставили, вікон, правда, не було, світла не було. Жили в одній кімнаті. І спати ні на чому було, але поступово стали відбудовуватися. Вікна плівкою були завішані. Так жили, в таких ось умовах.

Як тільки стріляти почали – я з дітьми дуже боялися. У мене аж серце в п’яти йшло. І ми з дітворою, десь там стріляють, ми вже біжимо в льох. Ну і хвороби потім почалися. Інсульт. Потім донька померла.

Чоловік:

Дівчинка, позбавлена батьківського піклування, а хлопчик – сирота. Дочка старша випивала, посадили в тюрму за крадіжку. Її дітей забрали ми під опіку, тому що говорили нам: «Якщо не заберете, ми їх в дитбудинок віддамо». Взяв. Виховали.

Старшу онучку вивчили. Вона медик, на швидкій допомозі працює. А Веронічка – менша, ще вчиться. Іллюша... Мама заміж вийшла за військового, і в 2016 році вони поїхали до нього на батьківщину. І через два місяці він її задушив, а Іллюша залишився сиротою.

Психіка у дітей, звичайно, порушена із цими обстрілами, вони страшенно бояться. Ледь що десь почують поблизу вибух або стріляють – вони одразу ховатися починають.

Дружина: Розуміє, що мами немає. Але каже: «Вона завжди з нами. Це тіло поховали, а душа з нами».

Онук:

Ми робили на уроці янголів і пішли на вулицю, щоб їх повісити. Коли ми йшли на вулицю, ми їх повісили на дерево, і тоді почався вітер, і вони всі порозліталися. А я на другий день йшов зі школи і знайшов його. І приніс його додому мамі. Я приніс додому янгола для мами, щоб він її оберігав, і щоб злі душі до нас не приходили.

Чоловік:

Діти хороші, слухняні. Вчаться, і ми з ними вчимося. Сміються... Із нас сміються: «Який ви клас вже закінчуєте?» П’ятьох своїх вивчили і ось троє онуків. Хочеться освіту дати, а яка тут освіта. Важко їм буде. Мені і то було легше вчитися. У них у школі по 4-5 чоловік у класі.

Онучка:

Раніше у нас було 12 чоловік, але потім, коли почалася війна, у нас стало четверо людей. Багато моїх друзів виїхали із села... З деякими я спілкуюся, а деякі, я навіть не знаю, де вони. Бабуся, дідусь мені допомагають, пояснюють, якщо я щось роблю неправильно. Я намагаюся виправитися. Бабуся з дідусем мені як батьки.

Чоловік:

Плани – дітей вивчити. А потім вже і помирати можна. Грошей не вистачає. Прийшла зима, одягати дітей треба. Зараз ціни моторошні. А тут ще самі хворіємо, на пігулках живемо.

Дружина: Надія одна – щоб діти виросли, щоб не хворіли, щоб школу закінчили. А так вже ніякої немає віри, надії... В основному живемо заради дітей, щоб здоровенькі виросли, хорошими людьми, освіту отримали і щоб ми до цього дожили.