«Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало»

Мама Інна Шевцова:

До війни тут було добре. Це невелике селище Майорськ. Тут завжди було чистенько, гарненько, затишно, спокійно, людей було багато. Добре було. І електрички зручно ходили, і автобуси, в будь-якому напрямку можна було виїхати: і в Артемівськ, і в Горлівку.

Коли вперше почали працювати тут «Гради», ми ховалися в депо. 2014-2015 роки ховалися там. А потім вже ховалися, коли все загострилося, хто де. Хто в підвалах або вдома в кутку, під вікном, на підлозі. Як виходило. У під’їзді сиділи, тому що в будинках у нас льохів немає. А поки добіжиш до льоху, сто раз тебе застрелять. Ризикували, сиділи в хатах. Але чотири роки ми живі-здорові, слава Богу.

Мені пропонували виїхати звідси, коли війна почалася, але я відмовилася. Потім пропонували вже пізніше, коли трішки тихіше стало. Я кажу: «Такі бомбування пережили, а зараз тим паче».

Це родичі по чоловікові пропонували. «Хоча б Юлю привези до нас в Рівне». Але я – ні. Вона буде там, а я буду тут?

Дочка Юлія:

8-9 клас я закінчувала в Горлівці, у 84 школі. Бувало важко добиратися туди. «Школяр» [шкільний автобус] пустили, але тут були величезні пробки, і він не міг сюди приїжджати. Щоб шкільний автобус наш знайти, діти і батьки-супроводжуючі йшли по всій пробці.

Люди виїжджали з Горлівки, був великий потік як автобусів, так і машин. Машини стояли тільки в один бік в чотири ряди.

Було пару разів, коли вранці починали стріляти, і супроводжуючі не знали, що робити, чи нас повертати з півдороги, чи вже їхати до школи. І ми їхали, добиралися якось.

І там стріляли теж. Нас у бомбосховище спускали в школі. Хотілося закінчити навчання вже у своїй школі. Але не знала, куди я піду із цим атестатом далі вчитися. Але взяли, слава Богу. Перездала іспити в Бахмуті, вступила туди.

Мама:

Вона вступила в Артемівськ. Уже два роки вчиться. Гуртожиток безкоштовний. Я тут сама, а вона у мене під захистом в Артемівську, там тихо.

Чоловік помер давно, ще до війни. Він у мене хворів, гіпертоніком був. Бив тиск. Заснув і не прокинувся. І так ми з донькою удвох і живемо.

А на кого розраховувати? Удвох. Обіймала її – вона плаче, я її притисну. Собою закрию. Страшно. Трясешся за свою дитину, переживаєш. Вона плаче, а сховатися ніде. У під’їзді сидиш, вона труситься, а навколо міни свистять. Нерви вже, вибачте, ні до біса.

Я не думала, що зможу пережити таке. Але не зламало. Як жили з дочкою, так і живемо. Як вона вчилася, так вона і продовжує вчитися. Як я працювала, так і працюю. За всю війну я роботу не кидала всі чотири роки. Нехай на ті дві години, але виходили на роботу, тому що треба було.