Марина з мамою і сином пережили справжній жах, коли евакуювались із Харкова. У Хмельницькому їм несподівано допомогли з житлом відомі українські музиканти

Ми з сином жили у Харкові якраз на Салтівці. Війну я зустріла не вдома, а в готелі. Ми з чоловіком музиканти, багато подорожуємо. Я зранку почула страшенні розриви і зрозуміла, що це війна. А коханий крізь сон мені сказав: «Яка війна? Це боулінг». Було темно, і на небі ми побачили полоси від ракет. Люди вже з Північної Салтівки з валізами, дітьми, тваринами йшли пішки на метро, на вокзал, щоб виїхати кудись. 

Ми швидко знайшли таксі і поїхали до моєї мами з дитиною. Залишалися в Харкові ще до 4 березня. Були і ракети, і обстріли, але коли налетіла авіація, для мене це просто був жах. Від цього ніяк не врятуєшся.  

Мій коханий залишився з літніми батьками на Північній Салтівці, бо вони нікуди не хотіли їхати, а він не міг їх покинути. А ми з мамою і дитиною сіли в той страшенний потяг, який по всьому фейсбуку показують, їхали 16 годин стоячи до Хмельницького, потім були в горах в Трускавці, потім - в Яремчі. Повернулися в Харків у травні, коли рашистів відігнали, але знову прилетіло по нашому району і розбило школу сина. Тоді ми виїхали у Світловодськ, бо тут є море.

Найстрашніше був потяг, у якому була неймовірна кількість жінок і дітей, там чоловіків не було. Цей потяг просто їхав звідси-кудись, але на нього спочатку треба було сісти. 

Більше доби мій син нічого не їв і не ходив нікуди в туалет, такий був величезний стрес. А десь через тиждень у нього почалося нервове кліпання очима. 

Коли ми вийшли на перон, йшов дощ і відразу замерзав на нас, а там не було даху, і ми стояли як льодяшки. Під тим дощем ми стояли п’ять годин. Я дитині одягла шкарпетки на руки, натягла на нього все, що у нас було, навіть майки. Але під льодяним дощем це не допомагало. 

Ми стояли на першій платформі, а потяг подали чомусь на четверту, і цей весь натовп просто зірвався і побіг через залізничні колії. Це була нескінченна кількість якихось старих вагонів. Люди просто висіли, вивалювались назовні, і все одно запихувались і вивалювались. Ми на це все подивилися і подумали, що сюди не сядемо, і пішли назад. 

Син дивився на мене скляним поглядом і відмовлявся від їжі й туалету. Я пішла трохи пройтись, щоб розім’яти ноги, поки перон трохи опустів. І тут підійшов до мене хлопець із ЗСУ. 

Я вперше тоді побачила військового близько. І це просто був якийсь Титан майже двохметрового росту в повній екіпіровці, зі зброєю, наче з Зоряних війн. Я просто відкрила рота, дивилась і думала: «Боже, які у нас красиві хлопці!». А він спитав: «Чаю хочеш?» Я кажу: «Хочу». Він винес мені паперовий стаканчик гарячого чаю, і я побігла до дитини. 

Поки добігла кілька десятків метрів, той гарячий чай вже вистиг - такий був холод. Ми з моєю активною мамою зрозуміли, що тут можна і кукухою поїхати, і ми почали збирати дітей, щоб грати в ігри.  Зібрали десь десяток дітей і почали грати. Від того, що рухались, всім стало тепліше і веселіше. Таким чином ми намагались виживати. А потім ми почули авіацію. Мабуть, Бог нас береже, бо ми там просто стояли нічим не прикриті, але виходу в нас не було. 

Боже, я так лізла в той наступний потяг! Схопила дитину, рюкзак, і так перла, наче я сама – потяг. Вже коли вийшла у Хмельницькому, побачила, що у мене просто була дірка на шкіряному черевику - так люди топталися по ногах. У вагоні сидячого експресу на п’яти місцях нас сиділо 17 людей, а у вагоні було більше 300 чи 400 чоловік. Не можна було поворухнутись.

Люди навіть у туалеті лежали вдесятьох. Ми їхали в такій тисняві без світла через маскування. Там люди навіть почали втрачати свідомість, тому що задуха страшна, жарко і дуже хочеться пити. 

Ми вийшли в Хмельницькому. Я просто стояла, як скляна оболочка, без душі. До нас підійшли волонтери і простягнули суп. Я взяла тут тарілку, але все розлила, бо трусились руки. В Хмельницькому було тихіше і ми мали змогу трішки відпочити, але я весь час дзвонила коханому у Харків. Коли ми намагались говорити, я не чула його через вибухи. У них там не було ні хвилини, щоб поспати. Він лише аж на Великдень вивіз батьків.

На вокзалі у Хмельницькому нас нагодували і запропонували гуртожиток, але нам не сподобались умови. Залишилась година до комендантської, я не знала, що робити, і зателефонувала коханому. Він сказав: «Добре, зараз».

Через десять хвилин під'їхала велика машина чорна з номерами «Mоторолла» -  це такий відомий український гурт. Вони дуже багато роблять із 2014-го року для хлопців, і сам цей виконавець волонтерить. Я побачила перед собю просто зірку, а він каже: «Ти жінка Олега? Поїхали». 

Тобто, оце музичне братство. Ми прожили тиждень в його мами, і далі поїхали на захід. 

Ми повернулися в Харків після Великодня. Було дуже невично їхати по улюбленому місту, бо там не було ні людей, ні тварин, ні машин – нічого.  Але це вже був травень, така весна тепла, і вже й війна була не така страшна, як рашисти пішли з Харкова. На весь наш під’їзд було всого три родини, всі без дітей, і ми вирішили підсмажити барбекю просто перед двором. 

У нас квадратний мікрорайон, а всередині чотири школи. Мої вікна виходять назовні, на річку. Вночі ми світло не вмикали. Почалась гроза, ми стояли і дивились на неї у вікна. І раптом все освітило помаранчевим, жовтим таким страшенним світлом, і я зрозуміла, що зараз бахне. Інтуїтивно впала.  Боже, воно як гепнуло! Плитка у ванній обвалилась. 

Прилетіло в синову школу - її просто склало. В цій школі загинула жінка, яка була в туалеті. А всі інші люди, що були в бомбосховищі, врятувались. Ми вже зранку пішли туди, щоб подивитися. 

Виявилось, що вже під вечір люди зібралися і почали щось робити: підмітати дорогу, класти асфальт, і квітки посадили, бордюрчики побілили. 

І це була остання крапля терпіння моєї мами. Ми вирішили їхати в Світловодськ, бо там є багато знайомих, фанати, які нас слухають. Дуже хотілось поспівати, щось зробити корисне врешті-решт, і ми зробили благодійний концерт. Так ми і не поїхали. Залишились тут співати і працювати, почали їздити з волонтерами в Кременчук давати концерти. І отак ми зараз приносимо користь, збираючи кошти через офіційні фонди.

Війна все відкоригувала: я не хочу мріяти про майбутнє, я просто хочу, щоб воно в мене було. Просто хочу мирного життя. Як казали мої друзі: «Щоб дитина грому не боялась». Щоб ми перемогли, повернулися додому і почали будувати. Щоб у моєї дитини була освіта. А ще у мене є мрія - дуже хочу побачити великих фламінго.