Гуріненко Анастасія, 10-б клас, Петрівський ліцей Петрівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Комісар Зоя Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року — дата, яка перевернула життя мільйони жителів України. Це день, коли вся країна прокинулася від вибухів та новини, що розпочалося повномасштабне вторгнення. І я хочу розповісти про своє життя після цього дня.
Моя історія бере свій початок двадцять третього лютого. Саме тоді, повертаючись додому, я побачила перший танк. Все навколо говорило, що війна неминуча. Але вірити в це не хотілося. Не може ж вона розпочатися ось так? Як виявилося — може.

Ранок розпочався, як завжди: тоді я ще не підозрювала, що світанок став кривавим, а земля здригнулася від перших вибухів. Це мав бути звичайний четвер. Натомість перша фраза, яка пролунала того ранку, була "повномасштабне вторгнення". Війна — слово, яке лякало мене, коли була ще дитиною. Проте зараз це реалії життя кожного українця. П'ять літер, які були у кожній стрічці новин, а згодом і на всіх шпальтах газет.
Звідусіль лунала інформація, що російське військо наближається до Києва.

Над стріхами будинків вже літали ворожі винищувачі та гвинтокрили. А через деякий час один з них пролетів біля мого вікна. Звук був лячним. Тоді у думках промайнуло, що це кінець.

Згодом почали ширитися відео, як ці винищувачі випускають ракети по будинкам звичайних громадян. Вже тоді стало зрозуміло, що російське військо чинить геноцид української нації.

День не може тривати вічно, тому країну накрила темрява. Моторошна та неминуча. На вулицях запала тиша, але тривожні думки були занадто гучними. Що якщо вночі все буде тільки гірше? А раптом саме в темряві вони завдадуть черговий удар? Знайти відповіді на ці питання було неможливо. Ніхто не знав чи закінчиться ця пітьма та чи зійде сонце на світанку. Коли я засинала, мене не покидали думки, що, можливо, все це всього лиш лихий сон, що зранку прокинусь і все буде спокійно. Та, на жаль, цього не сталося. Ранок настав, але війна не зникла, як ілюзія злого сну. Натомість

додалися хвилювання за бабусю. Ще зранку на вулицях її села стояла техніка, а ввечері з'явилася офіційна інформація, що вона в окупації. 

Новина, яку не хотілося усвідомлювати.  Будь-який зв'язок з бабусею був втраченим. Лише нечасті дзвінки дарували надію, що все буде добре.
З часом усвідомлювати нову реальність ставало легше. Вона перетворювалася на буденність — це було найгіршим. Ніколи не хотілося, щоб воєнні реалії ставали частиною життя.

Вибухи більше не лякали. Вони неначе перетворювалися на фон, який супроводжував кожен день.

Настав квітень, а в новинах з'явилася інформація, що вся Київська область деокупована. В той день вперше за довгий час пролунав спів пташок, а погода була сонячною та теплою. Такі ж емоції переповнювали всередині. Бабуся пережила окупацію та зовсім скоро можна буде її побачити.

День, коли ми змогли поїхати до неї, був сповненим полегшенням. Дорогою я розглядала будинки, які перетворилися на руїни. Коли дивилась на захід сонця, могла навіть уявити, що ніякої війни не було. Але це була ілюзія. На передньому плані знаходилися рештки колишніх осель людей. Боляче і подумати про людей, які все втратили, через війну.

З моменту деокупації минуло багато часу. Люди повернулися до звичного життя. Проте війна триває, кожен день гинуть сотні людей, нашу країну намагаються знищити, а спогади про найгірші дні вже ніколи не зникнуть. Пам'ять про криваву війну залишиться у свідомості всіх українців. А слава кожному герою, який поклав власне життя за долю вільної України, буде жити вічно.

Проте все має кінець. Навіть найглибша пітьма ночі замінюється яскравим світанком. А війна має закінчитися такою жаданою перемогою.