Фролов Владислав, 11 клас, Бахмутська загальноосвітня школа I-III ступенів №18 імені Дмитра Чернявського

Вчитель, що надихнув на написання — Мироненко Ірина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок повномасштабного вторгнення стало для мене великою несподіванкою, тоді просто не вірилося, що військові російської федерації перетнули кордони України й озброєні пішли її територіями захоплюючи міста та села.

Спершу про цю подію стало відомо з новин та все одно було важко повірити у це, до поки перша ракета не прилетіла до мого рідного міста - Бахмут.

Той вечір залишається незабутнім, картинки раптово почервонілого темного неба, звук гучного вибуху та тряска від хвилі розірваної ракети стали для мене осознанням розпочатих бойових дій. В послідуючі дні будо ще декілька прильотів ворожих ракет які несли за собою руйнування будівель й небезпечність знаходження в місті стало причиною об’явлення евакуації.

На той час основною проблемою стало знайти водія з транспортом який був би вільний, бо спеціальні евакуаційні автобуси були переповнені бажаючими виїхати. 

На щастя, за декілька днів вдалося знайти вільний транспорт й зібравши речі, я зі своєю сім’єю покинули Бахмут та відправилися до Дніпропетровської області, міста Дніпро де перебували декілька днів в гуртожитку. Проте нажаль, не вдалося знайти нового тимчасового житла, що змусило збільшити коло пошуку прихистку і цим місцем стало село в Полтавської області. Насамперед, тоді було важко знайти якесь житло через масовість переїздів інших людей які також шукали безпечного місця, подалі від бойових зіткнень. І все ж, знайшовши вільний дім, ми відправилися до Полтавської області, у селище Біївці. Там я зі сім’єю перебували декілька місяців, намагаючись пристосуватися до життя в тій місцевості, але в глибині душі все ще була надія повернутися до рідної домівки. Майже кожного дня я спостерігав за новинами як розвивалися події у Донецькій області та безпосередньо біля Бахмуту, до якого війська російської федерації поступово наближалися. Звісно було сумно розуміти, що ворожі солдати підходять до мого міста та скоро за нього почнуться інтенсивні бої, що змушувало втрачати надію на повернення.

Так пройшло все літо, в очікуваннях та надіях, але настала мить коли орендний час житла закінчився й треба було його продляти, але власник відмовився, тому знову довелося шукати інше місце для перебування. Попередня проблема доступності житла все ще залишалася актуальною, через що довелося провести чимало часу щоб знайти домівку. Знову зібравши речі, я зі своєю сім’єю вирушили у дорогу до Київської області, селища Побережка де наразі і перебуваємо.

Йшов час, новини про Бахмут ставали дедалі сумнішими, а надії повернутися більше не було через дії агресора, що повністю знищили місто.

Незважаючи на всі переїзди в більш безпечні місця, я досі згадую той перший в моєму житті приліт ракети. Війна змусила мене почати боятися гучних звуків, сирен сповіщення повітряної тривоги та пролітаючих поряд літаків. Тепер моїми єдиними побажаннями є щоб в Україні настав мир і більше не довелося примусово шукати нове житло всім хто постраждав від війни.