Єрмолаєва Мілана, Ι курс (10 клас), обласний коледж «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Бірюкова Світлана Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен із нас знає хоча б одну людину, яка постраждала від війни. В першу чергу – це ми самі. Ми можемо цього не помічати, та війна вплинула на нас у варіативних напрямках: іноді таких, які ми навіть не очікуємо. Війна змінила мене, як людину. Війна загартувала мене та кожен день немов вказує мені на те, що потрібно продовжувати боротися.

З 2014 року я проживаю у полтавській області, до – у Криму.

Попри те, що до цього ми з мамою з різних причин змінювали місце проживання, я вважаю Крим найріднішим для мене місцем. Там я провела декілька років свого дитинства, які ніколи не зможу забути. 

Я не забуду людей, яких тоді знала; не забуду гальку на пляжах; не забуду гори та водоспади, екскурсії до яких ми не оминали. Іноді здається, що щойно ми звідти поїхали, щось пішло не так. Анексія Криму росією немов забрала у мене частинку душі, яку я кожного дня все більше мрію повернути. Та після цього мені здавалося, що ми в безпеці. У школі нам розказували про Донецьк та Луганськ, заохочували займатися волонтерством та допомагати армії, та все це здавалося далеким, чужим.

А тоді прийшло 24 лютого 2022 року, і мій світ наче перевернувся з ніг на голову. Я і дотепер не можу позбутися думки, що війна полює на мене, як той хижак, та все хоче забрати в мене найважливіше.

Весь пережитий страх, що принесла мені війна, змусив мене вирости та стати сильніше. Війна пробудила в мені бажання захищати своє та поглиблюватися в наше коріння.

Наше минуле надихає мене боротися за нашу країну, наші звичаї, традиції, мистецтво, історію, мову та все, що по-справжньому належить нам.

Війна стала невіддільною частиною моєї душі, в хорошому чи поганому сенсі. Та війна – руйнує, наскільки б вона нас усіх не виростила. У когось війна забирає дім чи близьких, а хтось не витримує і новин про смерть людей, яких вони ніколи й не знали. У когось війна забирає себе.

Іноді я питаю себе: скільки ще митців має загинути, оберігаючи мир? Бути митцем – це мати душу, більшу за душі інших; це мати душу, що здатна вмістити в собі інших та барви всього світу. Коли до митця приходить війна – вона забирає в його голові місце, що належало його майбутнім картинам, музиці, поемам, сонетам, танцям чи просто словам. Мистецтво має багато обличь, та воно потроху руйнується, щойно з нього йде лише одне. Коли митець втрачає себе – країна втрачає мистецтво. Коли країна втрачає мистецтво – його любо підбирає війна. А коли війна володіє мистецтвом – руйнується світ.

Я з дитинства залюблена в мистецтво та сміливо вважаю себе його частиною. Я люблю грати на музичних інструментах, люблю писати вірші та прозу, люблю малювати, люблю робити щось своїми руками та люблю споглядати як це все роблять інші. 

Мистецтво – мій дім, тож коли воно зникає, я відчуваю спустошення. Мені боляче бачити, як десятки та сотні митців відтворюють у своїх роботах війну, хоча могли б відтворювати те, що вони по-справжньому люблять.

Мистецтво, пригноблене війною – це для мене найгірше, що може існувати в цьому світі. Світ не повинен підкорятися війні.

Я вважаю та всім серцем вірю, що люди мають цінувати та захищати своє, не зазіхати на цінності інших. Люди були створені для того, щоб любити себе та інших, та, здається, ще давно щось пішло не так та породило собою жорстокість. Було це отруєне яблуко чи яка інша пастка – ніхто не знає, та ніхто не скаже, що людство ідеальне, і це розчаровує.