Лідія Євдокимівна народилася у Нью-Йорку. Так називалося українське селище з дня заснування до 1930-х років, до першої у її житті війни. На старості років довелося пережити ще одну війну у нинішньому Нью-Йорку. Між цими двома подіями пройшло ціле щасливе життя.

Коли я народилася, в 1937 році, наше селище називалося Нью-Йорк. Потім його перейменували на Новгородське, а тепер знову на Нью-Йорк. Ось так я народилася і зараз живу у Нью-Йорку.

Коли почалася війна, я вже на пенсії була. Раніше працювала на заводі імені Петровського. У нас гарний завод був, вся сім'я там працювала, багато було династій. А на початку війни я вже одна була. Чоловік помер, старший син живе у Харкові, молодший у Севастополі. Обидва пропонують забрати мене до себе, та я вже нікуди не хочу їхати звідси.

І ту війну пам'ятаю, і цю війну початок пам'ятаю, нас же обстрілювали. У Торецьку будівля адміністрації згоріла. З того часу життя так і розділилося: я залишилася на неокупованій території, а моя сестра живе в Луганській області, на окупованій, і ми вісім років не бачилися. І навряд чи побачимося, вік у нас уже такий.

Обстріли чуємо постійно то в одному, то в іншому місці. У нас, дякувати Богу, немає руйнувань, але ось ці стрілянини... Ми постійно переживаємо, і досі це все триває.

Світло та газ у нас є. Тільки в перший рік війни, коли бомбили, була пошкоджена лінія там, де канал. Нам тоді воду возили. Ми носили кілька відер додому, на гору. Забирали, скільки могли.

Хочеться забути те, що перші роки по телевізору як зведення інформбюро передавали без кінця, скільки людей гинули. Той період дуже важкий був, це усвідомили. Багато загиблих у нас було і люди продовжують гинути. Скільки горя людського!

Як почалася війна, ми регулярно отримували гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова, щомісяця нам давали продуктові набори. Дякую, дуже допоміг він нам тоді. Тепер психолог допомагає впоратися з цими розладами постійними.

Дуже хотілося б жити спокійно, щоби було тихо і мирно скрізь.