Савченко Дар’я, 9 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року. Ранок почався з дзвінка батька близько шостої ранку, коли ще було темно й тихо. Він сказав мені, що почалася війна. На той момент я не могла ані зрозуміти, ані до кінця прийняти цю інформацію. Здавалося, що це просто якийсь страшний сон.

У той момент я думала лише про звичайні речі: чи йти сьогодні до школи? Звичайний початок дня, але з кожною хвилиною все більше було зрозуміло, що світ уже змінився.

Мама, як завжди, пішла на роботу, а я залишилася вдома. У школу не пішла. Суматоха. Не пам’ятаю точно, що робила. Пізніше ми з тіткою вирішили піти до магазину, щоб запастися продуктами на якийсь час. Коли виходили з магазину, з’ясувалося, що не можемо додзвонитися до жодної служби таксі — зв’язок був поганий, телефон не працював як слід. Тітка помітила таксі неподалік і, після довгих умовлянь, водій погодився нас підвезти додому.

Десь о шостій вечора мамі повідомили, що їх відпускають з роботи. Тоді я ще не до кінця розуміла, що саме відбувається, але почуття тривоги ставало щоразу сильнішим.

У групі моя колишня однокласниця писала, що, за її інформацією, вже 25 лютого Іванків буде окупований. Всі навколо метушилися, у магазинах стояли довгі черги, а полиці швидко порожніли. Люди намагалися встигнути запастися необхідним, не знаючи, що чекає далі.

З того дня я вже не пам’ятаю багато деталей. Але 25 лютого першою з нашої сім’ї вибухи почула саме я. Я прокинулася десь о третій годині ночі. Моє тіло тремтіло, ніби від холоду, але насправді це був страх.

Я не розуміла, що відбувається, і не могла навіть говорити через шок.

Почула якийсь гул, який був зовсім незвичним для мого слуху. Це був звук, що викликав тривогу і який ніколи не забувається. Заснути більше я вже не могла, а потім почула перший «бах». Спочатку не зрозуміла, що це було, але невдовзі прозвучав ще один гучний вибух.

Я, не довго думаючи, побігла до тітки і сказала: «Тьоть Ліль, там вибухи під вікном». Ми разом сіли в моїй кімнаті і почали рахувати вибухи, що лунали вдалині.

Трохи пізніше прокинулася мама, і звуки вибухів стали ще гучнішими, наближаючись. У телеграмканалах почали з’являтися повідомлення про те, що війська РФ прориваються і що Іванків уже окупований. Ми сіли в коридорі під стіною, мовчки слухаючи звуки вибухів та відчуваючи, як від них вібрують стіни будинку.

Час здався розмитим, і я більше не пам’ятаю чітко, що відбувалося далі.

Деякі моменти все ж закарбувалися в пам’яті назавжди. Наприклад, я добре пам’ятаю, як бачила колону військової техніки, що рухалася через центр нашого містечка. Ми до останнього залишалися сидіти в коридорі, ніби це місце могло нас захистити. Та коли один із снарядів впав у сусідній двір, ми зрозуміли, що це вже занадто небезпечно, і вирішили спуститися в підвал Будинку творчості.

Там ми провели ніч, намагаючись зігрітися, але потім усе ж повернулися додому, бо в підвалі було нестерпно холодно, і ми почали хворіти.Ось такий був початок війни для мене — день, який змінив усе і назавжди залишив слід у моїй пам’яті.

У день, коли Іванків деокупували, стався найгучніший вибух, від якого тремтіло все, і тріскалися вікна. Далі я не зовсім чітко пам’ятаю, що відбувалося, тому почну з того моменту, коли пішла за гуманітарною допомогою.

Після цього я залишилася допомагати іншим людям, зокрема, пакувати допомогу, наприклад, фасувати картоплю. Не завжди давали легку та чисту роботу, таку як роздача підгузків, дитячої їжі або продуктів, тому часто доводилося сильно бруднити руки.

Я допомагала в Будинку культури приблизно місяць, а потім потрібно було підтримувати свою родину.

Мій шлях, можливо, і не такий складний, як у тих людей, що жили в Бучі чи Ірпені, але все одно для кожного 24 лютого було жахливим днем. Цей день ніхто ніколи не забуде, і всі завжди пам’ятатимуть, що сталося тоді.

Ці дні мене змінили. Я стала більш самостійною, сильною, стійкою. Щоденні тривоги, які не дають змоги вчитися, поразки, смерті мене роблять не байдужою, а навпаки, я впевнена, що наші захисники — найбезстрашніша і найсильніша армія світу.

Ми разом вистоїмо. Я вірю у майбутню Перемогу! Слава нації! Смерть ворогам!!!