Кулікова Ольга, учениця ЗЗСО І–ІІІ ступенів №9 Торецької міської військово-цивільної адміністрації Бахмутського району, м. Бердичів, Житомирська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Народа Наталія Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року могло б стати звичайним ранком: діти пішли б до школи, дорослі поїхали б працювати, і життя б ішло далі. Проте цей ранок запам’ятали мільйони українців, бо він став початком великої війни — збройною агресією Росії проти України, актом геноциду українського народу.

Того дня я прокинулася близько 6:20. Мати й батько ходили по квартирі і комусь телефонували, а за вікном було чутно дивний гуркіт.

У мене в той день було онлайн-навчання, тому я не поспішала вставати. Взявши телефон, спершу я зайшла в нашу з однокласниками групу й побачила новини. Спросоння я нічого не зрозуміла — мій мозок ніби відмовлявся сприймати інформацію. Мама зайшла до мене в кімнату і сказала лише одну фразу: «Росія на нас напала, швидше прокидайся». Далі — пояснення, плач, істерика й безкінечне оновлення стрічки новин.

У місті було чутно постійний гуркіт. Багато людей збирали речі й виїжджали. Я набила свій колись шкільний рюкзак необхідним і чекала подальших дій батьків.

До нас переїхала бабуся, і ми жили в постійному страху вчотирьох. Сестра з чоловіком просили приїхати до них у Бердичів, але бабуся не хотіла їхати. Згодом у місті зникли газ і вода, світло з’являлося рідко. Жити стало важко. 6 червня 2022 року ми з мамою і бабусею нарешті виїхали. Батько, який працював на шахті, вирішив залишитися.

Перші місяці в новому місті були найважчими. Я відчужилася. Щодня читала новини, не спілкувалася з людьми. Постійно телефонувала татові. До кінця своїх днів я буду вдячна сестрі й племінницям, які витягли мене з цього стану.

Я почала виходити на прогулянки, відвідувати заходи, знайшла найкращих подруг, без яких тепер не уявляю свого життя. Стала ходити до храму — відтоді почалося моє моральне й духовне відновлення. Згодом тато переїхав до нас. Життя стало спокійнішим. Але моє минуле досі стоїть перед очима. Новини про те, що мій дім зруйнований, місто стерли з лиця землі, що я вже ніколи не зможу туди повернутись, назавжди змінили мене.

Зараз я, як ніколи, розумію важливість миру. Мир — це те, про що мріє кожен українець.

Попри все, ми вистояли. Ворог обіцяв узяти нас за три дні, а минуло вже майже тисяча. Кожен з нас щось втратив, але і здобув: нову силу, нову єдність. Ми — незламна нація. І я вірю, що в майбутньому обов’язково настане мир.

Мир в Україні — це наша спільна надія на краще. Це майбутнє, у якому діти ростуть у безпеці, де панує повага, де кожен має власну ідентичність.

І цю мрію ми зможемо втілити лише завдяки наполегливій праці, любові до своєї землі та один до одного.

Слава Україні! Слава моєму рідному народові, який вистоїть і переможе! Пам’ятаймо слова Великого Пророка — Тараса Шевченка:
Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава Україні!

Я йду цим шляхом разом з моїм сильним і вольовим народом. Впевнена: переможемо!