Кулікова Євгенія, учениця Харківського ліцею №28 Харківської міської ради, м. Харків

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сороколіт Наталія Вікторівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ця війна стала частиною мого життя з 24 лютого 2022 року.
Я й уявити не могла, що одного разу прокинуся від звуків вибухів, які руйнують звичний світ. За життя, за свободу, за мою країну пройшли тисячі днів боротьби. Я бачила руйнування, біль і втрати, а також силу, віру й нескінченну людську доброту.

Кожен день починається з новин — чи живі мої родичі, чи є світло в будинку, чи залишився хоч якийсь спокій у цьому божевільному світі?..

Не думала, що звикну до виття сирен, не знала, що зможу відрізнити звуки ракет від артилерійських залпів. Але, незважаючи ні на що, я навчилася жити в цьому новому світі. І не тільки жити — а й боротися, допомагати, підтримувати.

Останні 1000 днів показали, що опірності людини немає меж. Я бачила, як сусіди, незнайомі люди ставали волонтерами та допомагали тим, хто втратив усе. Ділилися останнім, віддавали найцінніше — час, сили, віру в перемогу. Ця єдність тримає нас разом і не дає роз'єднатися.

Так, були моменти відчаю, коли здавалося, що війна поглинула все: наші мрії, плани, майбутнє.

Але кожного разу, бачачи посмішки на обличчях людей, коли діти граються на майданчиках, я згадую, за що ми боремося. Триває боротьба за країну, що піднімається з руїн.

1000 днів війни навчили мене жити сьогоднішнім днем, цінувати кожну мить і не втрачати надію. Кожен з нас веде свою власну битву, але разом ми сильніші. І я вірю: попереду ще багато випробувань, але перемога теж близька.

Ця війна змінила мене назавжди. Вона змінила моє сприйняття життя, друзів і всіх звичайних речей. Тепер я точно знаю, що справжня цінність — не в матеріальних речах, а в людях поруч.

Я почала цінувати навіть найменше задоволення — теплі розмови, гарячу каву в холодний день, тишу. Це така рідкість.

Ця війна стала випробуванням не тільки для країни, а й для кожного з нас. Я пам’ятаю свої перші дні, коли надія поступилася місцем відчаю. Але з кожним днем я ставала сильнішою. Страх більше не мав наді мною влади. Я навчилася жити з цим і знайшла у собі сили діяти, коли хотілося впасти.

1000 днів — це довгий термін. Я бачила прекрасні міста, які зруйновано, але водночас я свідок того, як наші люди не здаються.

Ми вистояли там, де здавалося неможливо. Всі перемоги — великі й маленькі — дають новий поштовх і силу. Ми продовжуємо боротися не тільки за себе, а й за тих, хто більше не може цього робити.

Я вірю, що після всього цього ми стали іншими — сильнішими, розумнішими, уважнішими. Та найголовніше — ми зберегли те, що для нас найцінніше: нашу свободу, гідність і право на майбутнє.

Ми вже багато через що пройшли, але ще не закінчили. Кожен новий день — це ще один крок до перемоги, і ми знаємо, що подолаємо цей шлях.

Цей шлях важкий, але я йду не одна.
Ми йдемо всі разом.