Назарчук Мирослава, учениця 9 класу ЗЗСО «Видертський ліцей», с. Видерта, Камінь-Каширський район, Волинська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Грищук Тетяна Йосипівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни — це досить незвичайна цифра. Адже ми навіть не замислюємося, що від того самого 24 лютого 2022 року пройшло вже стільки часу. Той день я настільки добре пам’ятаю, що таке відчуття, ніби це було сьогодні. Я прокинулася зранку і не розуміла, що відбувається. Всі бігали по будинку, метушилися, закупили велику кількість ліків і продуктів. Потім ми поїхали за кордон з мамою і меншою сестричкою, залишивши тата, дідуся, бабусю, будинок, у якому прожили досить велику частину життя. Я чомусь думала, що ми більше не повернемось і не побачимось.

І тоді ми починаємо замислюватися — а для чого це нам? Ці обкрадання, знущання, вбивства. Багато людей загинуло там, де йдуть військові дії, а також зникло безвісти.

Я дуже рада, що ми повернулися з-за кордону і знову живемо в Україні. Я маю можливість бачитися з рідними, навчатися у школі, зустрічатися з друзями. Але тоді я починаю задавати собі питання — а для чого це все нам? Ця клята війна вже триває понад десять років, ще з 2014-го року, і ніхто не знає, коли ж вона закінчиться. Дуже надіємося, що найближчим часом.

Ми повернулися з-за кордону, пробувши там більше двох тижнів. Ми не знали, що буде далі. Звісно, було страшно. Адже я не можу бути впевнена на всі сто відсотків, що все буде добре. Постійно переносилася дата закінчення війни, всі дуже сильно нервували. Через деякий час все почало поступово ставати на свої місця. Але ми не ходили до школи вже до кінця навчального року. Навчання було дистанційним через початок війни, батьки боялися відпускати своїх дітей на заняття. У зв’язку з постійними повітряними тривогами ми навчалися онлайн.

Багато людей пішло захищати свою Батьківщину, а також стали волонтерами. Мій тато і інші небайдужі люди відвозили гуманітарну допомогу на схід військовим.

Люди з селища приносили хліб, картоплю, консерви, овочі, фрукти — хто що міг. В школах ми проводили благодійні ярмарки: випікали смаколики, робили різні прикраси, а виручені кошти віддавали на потреби ЗСУ.

Ці три літа пройшли не так, як усі інші роки — їх у нас вкрала війна. Часто лунали сирени, змушуючи усіх хвилюватися.

Восени я пішла у восьмий клас, ми розпочали ходити до школи, але дистанційне навчання також було. Повітряні тривоги лунали майже кожного дня. Коли ми вчилися у школі, нас відводили у бомбосховище. А якщо було дистанційне навчання, то відмінялися всі уроки, домашні завдання скидали у Viber. Так пройшов перший і другий семестр. Зараз я уже учениця дев’ятого класу. На жаль, ситуація не змінилася. В Україні ще досі йде війна, і ніхто не знає, коли вона закінчиться. Звісно, ми всі чекаємо на перемогу і віримо в краще.

За цей досить довгий період часу сталося дуже багато всього. Так, перші дні війни були найважчими, але і зараз не легше. Просто звичніше.

Тоді ми навіть боялися виходити за межі будинку, постійно читали різні новини, хвилювалися за своїх рідних. Лютий 2022 року примусив людей об’єднатися і допомагати Збройним Силам України. Жінки почали плести маскувальні сітки, випікати випічку, закривати велику кількість консервів. Чоловіки возили гуманітарну допомогу. Я щаслива з того, що люди не забувають про тих, завдяки кому ми живемо. Але, на жаль, дуже велика кількість захисників і захисниць загинуло і гинуть, зникло і зникають безвісти. Я сподіваюся, що ця війна закінчиться найближчим часом нашою перемогою. І ми будемо жити у вільній, незалежній країні.