Я з Харківської області, переселенка. Тепер мешкаю на Дніпропетровщині. Вдома у нас усе розбите, довелося сюди переїхати. 

Біля п'ятої ранку я почула, що хтось стукає у хвіртку. І раптом як почалося: і свистіло, і гуділо. Тоді вже я зрозуміла, що це війна. Було дуже страшно. Думала, що це на тиждень. 

Була така стрілянина. Від такого страшного життя довелося виїхати. Там мало залишилося людей. Люди кидали все: домівки і тварин. 

У мене була сестра 84 роки. У її дім влучила бомба, але вона залишилась живою. Ми перелякались, виїхали і її забрали. А вона побула три тижні і померла. Тут і поховали її. 

Дім у мене поки стоїть, але там усі вікна розбиті, дверей немає, все відчинене. Там, видно, були голодні кішки і собаки, розтягнули їжу. А можливо, це люди були. 

Половину будинків у нашому селі вже немає. Село було красивим: і лікарня, і церква, і будинок культури. А тепер не уявляю, за що я буду відновлювати свій дім, усе тепер таке дороге. 

Ми були під окупацією біля місяця. Росіяни нам іноді давали гуманітарну допомогу, і нині нам її дають. Не можу сказати, що ми голодуємо. 

Світла не стало дуже швидко. І до сьогодні його немає у моєму селі. Дроти висять, але ми вже звикли до цього. 

Негативно вразили зграї покинутих голодних тварин, які бродили у пошуках їжі. Ще коли я вдома була. Що може бути хорошого у такий час. 

Дякую людям, які нас прийняли. Це був приємний момент. 

Війна розкидала всю родину. Тепер ось внука забирають на фронт. 

Хочеться, щоб швидше закінчилась війна. Дуже хочу повернутися додому. А куди їхати, коли будинок стоїть без вікон, без дверей. 

Війна дуже вплинула на здоров'я. Постійний стрес і страх.