Війна мене застала вдома при зборах на роботу. Звісно, що робота скасувалась.

Найбільшими труднощами були нестача води і харчування. Не було магазинів, не працювали комунальні служби, не в кожен район могли доставити воду і хліб. Бракувало борошна для випічки хліба. 

Ми відстоювали воду, яку набирали у криницях, фільтрували її за допомогою марлі і вугілля, кип'ятили кілька разів. З продуктами харчування здебільшого допомагали сусіди і родичі, які могли до нас дістатись. 

Насамперед шокувала війна.  Також вразили смерті близьких і тварин. Ми намагались здебільшого не виходити із укриття, тому ті деталі, які бачили люди, на власні очі ми не спостерігали. 

Мої батьки залишились у Маріуполі, тому що старшому поколінню було складно вибиратись без евакуаційних автобусів, а ми перебували з іншого боку річки Кальміус. Мости були підірвані. 

Ми виїхали з міста 22 березня. Це був перший день, коли ми разом з сусідами ризикнули виїхати, попри обстріли і вибухи. Поїхали на свій страх і ризик, тому що залишатися разом з маленькими дітьми і тваринами вже не було ніяких сил. Вже настала межа, і ми вирішили пробиратись. 

У дорозі було складно, насамперед, морально. Були фільтраційні табори, у яких нас тримали кілька днів. Нас допитували на блокпостах, незважаючи на те, що з нами були маленькі діти. Але в цілому ми виїхали швидко і більше туди не повертались. 

Ми поїхали в Європу і звертались до спеціалістів, які допомогли відновити психічний стан дітей, щоб їх не лякав звук літаків і гучні звуки від автомобілів. Перший час вони здригались, вночі прокидались. Тепер ми перебуваємо на території України. Тут теж бувають вибухи, але ми вже ставимося до них спокійніше. 

Зараз перебуваємо у Харкові. Чоловік тут був ще до війни, і ми до нього приїхали через Європу. 

Чоловік працює у волонтерській організації, діти навчаються онлайн. 

Ми дуже хочемо повернутися додому. Сподіваюсь, що зможемо це зробити влітку. 

Хотілося б, щоб майбутнє було щасливим і спокійним. Але планувати зараз щось складно, живемо одним днем.