Хведорко Крістіна, учениця 11 класу Високопільського ліцею Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Олександр Васильович

Війна. Моя історія

Четвер 24 лютого 2022 року, близько шостої ранку, насолоджуюся сном у теплому ліжку і не здогадуюся, що у цей день моє життя за секунду розділиться  на до і після. Пролунав телефонний дзвінок. Взяла слухавку, не можу розібрати жодного слова, лунає всюди сирена, чую крики людей, і ось тоді промайнуло жахливе слово -  війна! Війна… Я у розпачі, не може бути, це якась вигадка, це страшний сон, зараз  прокинуся і все буде добре.

Через деякий час пролунав вибух. Дівчинка з маленького села на Херсонщині вперше почула звуки вибухів, земля ходила під ногами, мені здалося, що то тремтять мої ноги… Вперше відчула холод підвальних стін, запах вогкості й досі переслідує мене. Близько мого села йшла важка військова техніка, летіли винищувачі. І саме тоді зрозуміла, що це не сон, це не кіно, це моя реальність, і в неї увірвалася війна.

Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Це слово страждань і невідомого майбутнього. Тривожні новини з фронту, погляди військовослужбовців,  історії людей, які живуть у зоні бойових дій - усе це свідчить про те,  що війна змінює життя кожної людини. Вона змінила мене. Уже наступного ранку наше село було повністю окуповане. Люди масово почали покидати домівки, збиралися у колону і виїжджали.

Комусь пощастило, а комусь на половині шляху до свободи обірвалося життя. Куди зникли фарби з мого світу? Кожного дня, виходячи з будинку, бачила світ сірим, безбарвним, тьмяним. Руїни, зажурені погляди односельців.

Опанувала себе, поринула у навчання. Але це далося нелегко. Спочатку вимикали електроенергію на декілька годин, а потім вона зникла на чотири місяці. Раніше  не уявляла життя без світла і зв’язку,  а потім не дивилася навіть на годинник. Змінився наш звичний денний порядок. Кожен новий день був як вчорашній. І так протягом десяти місяців.

Ми змінилися, втратили здатність відчувати радість, зневірилися, зітліли серцем. Як у страшному сні, нічого не відчуваю, ні голоду, ні холоду, перестала здригатися під час вибухів, заніміла, застигла, заклякла.

Отямилася вже за межами своєї країни. Відчути гарячу кров у жилах допомогла пісня про калину, яка похилилася. Я повірила в себе, для мене ця пісня зазвучала по-новому. Мабуть, це генетичний код українського народу пульсував у моїх венах. Вірю, що наша нація незламна, сильна, ніхто нас не здолає, бо наша сила в єдності. Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити.

Війна мене змінила, я подорослішала, стала сильнішою. Зрозуміла, що ми маємо в душі те, що не вмирає. Любов до Батьківщини викарбувана у нашому серці. Цього ніхто не зруйнує ракетами, пострілами, погрозами автоматів. Окупанти безсильні.

Невимовна радість - наше село звільнили. Відстань не завадила мені відчути ті щирі емоції та легкість на душі кожного селянина. Повернулися на Херсонщину в рідне село, я з радістю можу сказати, що я вдома.