Ірина Павлівна з чоловіком і сином вивезли з небезпечного Кам’янського не тільки своїх рідних, а й двох стареньких сусідок
Останнім часом я жила з мамою й чоловіком у своєму будинку. Зробили ремонт і сподівались, що буде спокійна старість. Моїй мамі 90 років. Обстріли нашого села почались 27 лютого. Убили сусідку й чоловіка на одній вулиці. Снаряд прилетів, влучив у будинок – і їх розірвало.
Ми в погребі сиділи, і один чоловік, якому за вісімдесят, сказав: «Я не думав, що доживу до такого, щоб знову застати війну». Потім він зайшов до будинку, там був вибух, і його не стало.
Наше село називають «сірою зоною». Там обстріли щодня з 27 лютого. Кам’янське бомбить авіація, гармати, танки і «Гради».
У березні ми були змушені переїхати з Кам’янського, бо наше село постійно обстрілювали. Маму в погріб занести ми не могли, бо вона на милицях пересувається дуже повільно. Тому переважно ми її перетягували, якщо потрібно, а потім змушені були виїхати.
У сина є машина, і в нас теж. Виїжджали на двох авто. Забрали ще двох стареньких сусідок. Я взяла двох двоюрідних братів та маму. І ми на своїх машинах усі виїхали з села фактично під обстрілами. Це було 11 березня.
Ми добралися нормально. Нас попередили солдати на блокпості, що вночі буде сильний обстріл і якщо є можливість, то краще поїхати. Ми не збиралися довго. У чому були, у тому і виїхали. Мама вірить, що повернеться додому. Ми теж живемо цією надією.
Будинок наш наполовину зруйнований. Були влучання в дах, горіло горище. Сусід тушив. Село щодня обстрілюють. Чи буде нам куди повернутись – незрозуміло.
Ми проживаємо в родичів у Запоріжжі на квартирі. Живемо в чужій квартирі, у чужому місті. Мамі 90 років, і вона погано почувається. Дякувати Богу за те, що в нас є дах над головою і що ми можемо прохарчуватися. Живемо надіємо, що нам буде куди повернутись, що ми зможемо відремонтувати дім. На превеликий жаль, багатьом мешканцям нашого села вже нічого ремонтувати, в них усе розбите.
Село на 85 % зруйноване. Знищені будинки повністю. Я працювала в інтернаті для дітей із вадами слуху. Зараз цієї школи практично немає. У нас була гімназія, і її теж практично зруйнували. Не знаю, чи буде у людей можливість щось відремонтувати. Багатьом моїм знайомим нема куди повертатись… Я не знаю, чи буде можливість щось із цим зробити.
Мама постійно питає, коли ми поїдемо в Кам’янське. Я сама чекаю цього дня. Молю Бога, щоб це сталося якнайшвидше. Щоб було куди повернутись багатьом біженцям – таким, як ми. Щоб люди мали змогу хоч щось відремонтувати.
Нехай Бог береже всіх українців і наших солдатів!
