Я з Маріуполя. З Лівого берега. Пенсіонер. Школа, армія, інститут. Працював на "Азовмаші" і на "Азовсталі". Виріс від підручного сталевара до керівника радянського виробництва. Я був заступником начальника конвекторного цеху на "Азовсталі". Зараз двадцять четвертий рік на пенсії. 

Життя хороше було. Родина, діти, онуки. Все це є. На даний момент я одинак.

Виходив із Маріуполя через 30 днів із підвалу Приазовського технічного університету. Вийшли пішки на Мангуш - на блокпост "днр". Там сіли на автомобіль до Бердянська. У Бердянську побули 5 днів і поїхали через Василівку на Запоріжжя. Одну ніч ночували в автобусі на блокпості. Вночі ми були у Запоріжжі. Зранку прибули на залізничний вокзалі і поїхали у бік західного регіону. Опинився я в Івано-Франківську. Був присутній на відкритті хабу ЯМаріуполь. 

У перший день війни вже було бомбардування. У Маріуполі на Лівому березі війна розпочалася, певне, вже з першої хвилини. Перед вікнами мого будинку відбувалися бої вздовж проспекту Перемоги. Наступ проходив з усіх чотирьох сторін: з півночі, зі сходу, з моря були російські кораблі і літаки. Це все я відчув на собі. У мене приватний будинок. Перші чотири доби я провів у підвалі. 

Потім я зрозумів, що треба виїжджати. Через БК Будівельників пробирався. Там кілька годин побув і поїхав на Запоріжжя. Виявилось, що "Запоріжжям" були підвали металургійного інституту. І до 28 березня ми там пробули. Коли туди потрапили, у підвалах перебувало близько 600 осіб. Десь з середини березня народ почав звідти виходити. У кого були машини, виїжджали. Потім народ пішов організовано вздовж моря по Приморському бульвару. А далі - хто куди. Хтось на Бердянськ, а звідти на Запоріжжя. І ще було три маршрути: Донецьк, Ростов і Новоазовськ. 

Стріляли гаубиці, літаки, ракети. Я насилу живий добрався. 

Поки був вдома, їв усе. Коли був у підвалі металургійного інституту, то чай-кава були: по воду ходили в парк, там криниця була. Правда, під обстрілами. Коли звикаєш, то ніяких проблем немає. Особливо, коли відчуваєш обстановку: куди летять, звідки стріляють. 

Було, що привозили нам консерви. Не знаю, хто це був. Пару разів приїжджав водоканал. Молодці. Привозили цистерни пластикові з водою. Оце і все за 29-30 днів березня. Виживали тим, що у кого було. Місцеві, певне, ходили до себе по квартирах. Будинки рашисти руйнували на очах. Інститут розбомбили повністю на моїх очах.

Дуже довго намагалися збити прапор із міськради. Довго літаки по ньому стріляли. Певне днів двадцять він там провисів. Але збили.

Бої були прямо в місті. По вулиці Куїнджі був водорозділ - наш і наших ворогів. Коли ми виходили з Маріуполя, вздовж моря йшли через трупи людей. Звичайне воєнне життя не військових, а цивільного населення. Вижили і віримо, що ми переможемо. 

Думаю, що навесні відбудеться перелом у війні. А потім десь років два буде очистка України від негідників і від мін. Розмінування буде великою проблемою для нашої держави. 

Головне - віра. І все у нас вийде.