Ракітіна Христина, 9 клас, Кам’янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів – заклад дошкільної освіти Тростянецької міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Синявіна Людмила Іванівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

23 лютого був звичайним днем, коли я не пішла до школи, бо захворіла. Але вже наступний змінив усе. Я дізналася, що почалася війна.

Першою реакцією був шок, нерозуміння, що відбувається, і пекучий розпач. Не вірилося, що війна, яка раніше була чимось далеким і недосяжним, тепер заполонила моє життя. Було страшно. Мама не пускала мене ходити десь одну, щоб бути разом у небезпечну мить. Ніхто не виходив один.

У моєму селі на місяць вимикали світло. Односельці, які не знали, що робити, залишилися без новин із навколишнього світу. Я не знала, що з моїми рідними та чи живі вони взагалі.

Бачила, як люди разом рушали в сусідні міста й села, щоб зарядити телефони задля кількох дзвінків близьким. Люди, незважаючи на обстріли, ходили пішки по 20 км по продукти, бо в нас не було їжі. Хто міг, носив воду та ліки стареньким, які не мали сил іти так далеко. Збирали речі постраждалим із найнебезпечніших місць. Я ніколи ще не бачила такого єднання, як у той час.

Вороги з іще більшою злістю нищили край, де я живу. Красиві міста почали скидатися на руїни, а розквітаюча природа — на недоречну декорацію. Пташок перебивав гул вибухів, у ледь прикритих снігом полях ховалися міни.

На світанку один зі снарядів прилетів у дім на нашій вулиці, в результаті чого виникла пожежа. Моя родина допомагала її гасити. Сусіди всі разом розбирали завали. Пронизало найважче усвідомлення, що в тисячах таких зруйнованих будинків поховане минуле та теперішнє життя українців... Зазвичай шкільний час відтоді перетворився на постійне очікування небезпеки. Ніщо вже не було як раніше.

У відчаї моя сім’я хотіла виїхати за кордон, хоча це було дуже важке рішення для нас. Я багато плакала, коли дізналася, і фотографувала на пам’ять усе, що бачила, проте ми так і не виїхали.

Не могли забрати чи зоставити одну хвору на онкологію бабусю. Знаючи про небезпеку, мама возила її на лікування в далеке місто, але ніколи не залишала мене одну й завжди просила когось придивитися за мною, а я весь час телефонувала їй, щоби дізнатися, чи все гаразд.

Скоро міську лікарню безжально розбомбили росіяни — ніде стало лікувати людей.

Останній місяць бабуся прожила в нас удома. Я любила сидіти з нею, слухати історії з мого раннього дитинства, які часто розповідала. А одної вересневої ночі вона померла. Слухати стало нікого...

Час минав повільно, та потроху я звикла до нової реальності. Почала навчатися в школі онлайн. Із німими переживаннями й нездоланною надією всі трималися разом. У рідкісні миті спокою я з однокласниками збиралася, щоб підтримати військових. Ми плели сітки та робили їм маленькі подарунки, аби вони хоча б на хвилинку пораділи серед цієї круговерті смерті й жорстокості, бо хоч у кожного з нас свій шлях, проживаючи власне горе, нам потрібно об’єднуватися.