Трандасір Карина, 10 клас, Комунальна установа «Ананьївський ліцей №1 Ананьївської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Левинська Марія Валентинівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – це слово, яке до 2022 року здавалося чимось далеким і незрозумілим. Однак, ось уже тисяча днів вона є невід’ємною частиною мого життя. Мій шлях за цей час став одночасно шляхом боротьби, самопізнання та дорослішання.

На початку війни все було хаотичним. Страх, паніка і шок змішалися з гнівом.

Я, як і багато інших, не могла повірити в те, що відбувається. Кожен день здавався жахіттям, але згодом прийшло усвідомлення, що немає іншого вибору, окрім боротьби: за себе, за близьких, за майбутнє.

За цей час я навчилась жити в умовах постійної тривоги. Звук сирен став частиною повсякдення, а темрява вечорів більше не лякає.

Війна навчила мене цінувати кожну мить життя. Речі, які раніше здавалися буденними — обійми рідних, можливість спокійно посидіти на уроках без тривог — тепер набули глибокого значення.

На початку війни було складно та важко: дистанційне навчання, довгі тривоги... Але була радість для всіх нас, наша сила, яка допомагала вірити в краще й жити далі.

Найбільшим випробуванням стало навчитися контролювати власні емоції. Відчай, безсилля і злість часто накочували хвилями, але я зрозуміла, що важливо зберігати холодний розум. Це не означає відмовлятися від емоцій, але вчитися керувати ними, щоб вони не заважали діяти.

За ці 1000 днів я також зрозуміла, що сила – це не лише фізична міць, а й стійкість духу. Навколо мене багато людей, які щодня роблять неймовірні речі: волонтери, медики, військові. Вони стали прикладом того, як навіть у найважчих умовах можна залишатися людьми та зберігати віру.

Мій шлях під час цієї війни – це шлях до глибшого розуміння себе та своєї ролі у світі. Війна забирає багато, але вона також дала мені можливість побачити, що в кожному з нас є неймовірна сила.

1000 днів війни перетворили мене з людини, яка живе від дня до дня, на того, хто має мету: зробити все можливе для перемоги та відновлення миру. Це шлях болю, втрат, але також і надії.

Часом було дуже важко, особливо коли повідомлення приходили рідше, а тривога ставала щоденним супутником. Але поруч зі мною завжди були інші люди, які так само чекали рідних з війни. Разом ми ділилися своїми історіями, підтримували одне одного, і це допомагало триматися. Ми стали однією великою родиною, об’єднаною цією війною.

Згодом я зрозуміла, що моє очікування не менш важливе, ніж бій за незалежність України. Мій фронт — це віра. Віра в силу ЗСУ, у те, що воїни повернуться додому.

Я намагаюся підтримувати зв’язок як можу: надсилаю слова підтримки, речі першої необхідності, маленькі подарунки, які можуть хоч трохи зігріти душу в суворі дні. Для мене важливо дати їм відчуття дому навіть на відстані, навіть на полі бою.

1000 днів війни навчили мене: герої не тільки на передовій. Це також ті, хто чекає вдома, підтримує, вірить.

Мої рідні на фронті дали найважливіший урок — сила не тільки в зброї, але й у серці. Сила в любові, у єдності, у вірі в краще майбутнє. І хоч моє серце досі стискається від тривоги за них, я знаю, що наша перемога — це не лише їхня боротьба, а й наші спільні зусилля.