Міщенко Маргарита, 9-б клас, Вінницький ліцей №26 імені Героя України Дмитра Майбороди

Вчитель, що надихнув на написання — Вяльцева Людмила Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Жах. Горе, невимовний біль. Чому це почалось саме зараз, чому тоді, коли живу я? Чому це взагалі сталось? Будь ласка, хоч хто-небудь, дайте мені відповідь. 

Зі сльозами на очах я засинаю і прокидаюсь, вчусь, і знову все по колу. І смуток, який тепер є частиною мого життя.

Нашого життя. В дитинстві я мріяла стати успішною, відомою, але зараз мрії змінилися. Я хочу, щоб усі були живі, стомлені військові повернулися до змучених постійними переживаннями дружин, дітей, матусь. Щоб небо знову стало чистим, ясним і, головне, безпечним для нас усіх.

Хіба я прошу занадто багато? Я всього лиш хочу жити в своїй країні. Спокійно, без насильства, війни, сліз.

Я не можу дивитися рідним загиблих героїв цієї клятої війни в очі. Не можу кожного дня спокійно жити, знаючи, що саме зараз помирають невинні. А ще більше ранить те, що світу байдуже до нас, нашої країни, яка вже реве та стогне від болю, як той Дніпр широкий.

Усе почалося 24 лютого. Я не пам’ятаю, що мені снилося, я взагалі перестала бачити хороші сни з того дня. Прокинулася в той день від галасу з кухні. Дивно, мама і тато так рано не встають, чому б це. Коли до мене долинули уривки їхньої розмови, я просто заціпеніла у ліжку. «Війна почалася». Війна. Війна почалася. Ці слова вихором пронеслися у моїй голові. Серце ніби перестало битися, а бурхлива уява почала малювати найжахливіші сюжети, у яких зруйновані будівлі, армія ворога вривається і знищує все, вбивства, горе, крик постраждалих. У той день я вперше ніби наяву бачила свою смерть. Я боялася просто поворухнутися, не те щоб встати. На ватяних ногах я зайшла до кухні, а далі все як в тумані: мати стурбованим голосом випалює, що почалась війна, і запитує, чи знаю я про це. Брешу, що ні, і намагаюсь зобразити подив. Ну не можу ж я сказати, що вже уявила свою загибель і трушуся зі страху від думок про майбутнє. Яким воно буде, та чи буде воно у мене взагалі? Починаються розмови за тривожні валізи, можливий переїзд за кордон подалі від цього жахіття. Раптом приходить моя менша сестра, запитує, що сталось. Але як сказати дитині, що почалася війна? Як? Весь день я була немов у трансі, як і наступні декілька тижнів теж. 

З початком кожної тривоги лунала гучна сирена, від якої кров зупинялася у венах. Далі бігли у під’їзд, намагаючись знайти безпечне місце. Я мусила бути сильною, бо поруч мама, яка ледь стоїть на ногах від страху, маленька сестра, у якої лише почалося життя. Я брехала, що мені не страшно, брехала, що нема чого боятися, аби лише їх заспокоїти. Словами не описати, що я тоді відчула. О, Боже!

Хай там як, справжній страх відчула лише за два місяці, коли над моїм домом пролітала ракета, що цілила в інфраструктуру мого міста. Сліз просто не лишилось.

Прикута жахом до ліжка, я лежала, читаючи єдину молитву, яку я знала. З того часу я не могла спокійно спати ще декілька тижнів.

Просто не могла розслабитись, завжди на «низькому старті», як на голках, завжди готова бігти або ховатися, хоч якось рятуватись.

Це моє життя, моя реальна історія, реальність усіх українців.

І не уявляю, як наші військові там тримаються, де знаходять сили боротися. Це люди-герої, інакше їх ніяк не назвати.

Низький уклін їм за можливість жити більш-менш спокійно.

Зараз уже легше, я звикла, і не знаю навіть, що краще: боятися кожен раз чи звикнути до цього жаху. Напевно, все ж таки друге. Я вже давно перестала дивитися новини, адже нічого хорошого там не почуєш.

Мій шлях протягом цих 1000 днів війни був дуже важким. Я всього лише підліток, якому довелося подорослішати за одну ніч. Вірю, що скоро буде перемога. Слава Україні!