Степан Вікторович неодноразово бачив ворогів в обличчя. Він говорив з ним, постраждав від них, бачив, що вони коїли. І він впевнений, що Україні цього не треба. Ми маємо іти своїм шляхом.

Життя до війни було нормальне. Добре все було. А вже як зайшли до нас росіяни, то стало важко. Вони нас окупували з другого березня. У наше село не зовсім зайшли, але довкола нас було дуже багато військових. Зараз додому дзвонимо - то кажуть, що їх ще більше. Їх війська вільно пересуваються, не бояться нічого. Почуваються як удома. Бомблять. Казали нам, що прийшли сюди на сто років.

Дуже тяжко було. Блокпости, неприязнь. Ми їх взагалі не сприймаємо, а вони нас. Зверхність, постійні погрози. Декілька разів у мене були з ними проблеми: їх місцеві колаборанти наводили. У ліс вивозили мене, били. І вдома били, і в лісі.

Одна нажива в них на умі, одні грабунки. Беруть те, що під руку трапляється. Дуже багато місцевих допомагають їм. Не знаю, що їм не подобалося в Україні. Мене все влаштовувало. Техніка їхня носиться недалеко від нас, запускають ракети. Десь кілометрів за десять від нас.

Була ситуація, коли я на тракторі ледве на снайпера не наїхав. Він мене бачив, а я його - ні. Виходить, я весь день під прицілом снайпера їздив на тракторі. Може, не весь день, а до обіду точно.

Я не фермер. У мене своя земля є, я з нею впорався, а потім мене попросив допомги наш фермер, якому довелося виїхати. От я й працював. Багато моментів було всіляких.

Як оце рух техніки в них, то виїжджає снайперська бригада, кілька машин, якути переважно. У нас були дагестанці й кадирівці. У мене були конфлікти з кадирівцями, жорстоко повелися зі мною. Тому неприязнь до них ще збільшилася.

Взагалі про те, що почалась війна мені сказали по телефону десь о п’ятій ранку. Я вранці побачив, що спочатку пролетіло над нашим домом. А як вийшов на вулицю, то помітив уже декілька ракет. Над нашим селом я чув дві ракети, а на власні очі бачив одну.

Я ніколи не думав, що Росія може напасти, хоч це й очікувалося. Але ж обіцяти ще не означає напасти. До того більш-менш спокійно було, а вже як війна прийшла, ми почали розуміти, що ворог є ворог. Як уже конкретно нас окупували, почалися грабунки. І магазини грабували, і підприємство наше. Просто заїхали, завантажилися й поїхали. Що треба, те й брали. Переважно побутову техніку. До людей вони тоді не встигли, хоча зараз, кажуть, уже інші заходять, трохи шастають по хатах.

У нас уже це «населення» в усі хати заселяють. Місцевий голова колаборант. Ми виїхали.

Я завжди все робив для людей. Дуже багато часу їм приділяв. Нікому не відмовляв. Може, комусь таке й не подобалося. І прийшли ці вороги, будь-який донос колаборантів вони розглядали до повного з’ясування. Можна просто пальцем тицьнути в того, хто тобі не подобається. І тоді орки приїжджають, починають «розбиратися». Неважливо, винен чи не винен, є причина чи нема. Для них головне - результат. Людина може навіть бути не в курсі того, в чому її звинувачують. Я в них був на прикметі. Казали мені хлопці, щоб виїжджав, бо не полишать у спокої тепер.

Нам було куди їхати. Нас давно кликали, але мені треба було домашні справи підтягнути. Та коли стало зрозуміло, що треба їхати, ми в один момент зібралися. У мене є брат - він нам надав житло. Але хочеться додому, хочеться перемоги.

Мене шокувала їх поведінка, те що вони в своєму стані і розумінні речей застрягли в радянських часах. Раніше 15 республік було: всі були друзі нібито, а тепер зайшли дагестанці, якути, чеченці, точніше, кадирівці.

Вони мене б’ють, а я їм кажу, мовляв, я ж із твоїм батьком служив. А він мені відповідає: «То було раніше, а зараз таких, як ти, треба вбивати».

І я розумію прекрасно, що вони порушили наші кордони, ламають, убивають людей, руйнують міста. Не можу я спокійно до цього ставитися. Я можу порівнювати ті часи й те, що зараз відбувається. У них ті самі правила, ті самі функції, ті самі обіцянки. Але я такого вже не хочу. Треба, щоб була Україна – одна країна, а Росія - сама по собі. Та хай би взагалі її не було! Оце ж кажу йому, що з його батьком служив, 15 республік нас було. Були конфлікти, звичайно, але ніхто нікого не чіпав. А це приїхало якесь його дитя, йому 30 років, і він балакає зі мною нарівні, ще й каже, що хохлів треба вбивати.

За що нас убивати? Хіба ми не люди? Що ми їм зробили? Тим паче, дагестанцям або чеченцям.

У мене було все: і поле своє, і техніка. Зараз я виїхав, у мене немає нічого. Та я надіюся, що скоро наші туди зайдуть, і ми усе відбудуємо. Наше життя зламалося. Багато чого змінилося в дітях моїх, в їхньому баченні всього, що відбувається. Вони також зараз багато чого позбавлені. Усім тепер погано: і бабусям, і літнім моїм родичам. Є потреба в ліках, у житлі, виїхали невідомо куди. Дуже погано втрачати домівку та звичний спосіб життя. Я зрозумів одне: забрати в людей їхнє звичне – найгірше, що може бути.

Ми сім місяців були в окупації. Того дня, коли ми виїжджали, обстріляли іншу колону. І росіяни на блокпості нам почали розказувати, що це Україна стріляє. Та ми потім зідзвонилися, щоб дізнатися, хто в кого стріляє. Ми проїхали «сіру зону», де горіли будинки. Нам казали, що перед нами там був обстріл мінометний.

Найприємніший момент був, коли я під’їхав до українського блокпосту. То було незабутньо!

Наразі я не маю роботи. Я думаю, якщо ми тут довго будемо, то доведеться десь підробляти, а поки пропозицій нема. Ми отримуємо «гуманітарку», нам допомагають волонтери. Доволі нормально живемо - жалітися не буду.

Ми точно переможемо. Я думаю, дуже скоро, бо світ за нас. Може, весною. І хочеться, і думаю, що так воно й буде.

У нас ще до війни були якісь цілі, ми бачили, що будувалося все. Наша Україна починала ставати на ноги, план розвитку був – спочатку дороги. Було видно, що уряд усе правильно робив, вкладав кошти. Ми працювали на підприємстві, що теж було задіяне в цьому будівництві. І якщо повернемося додому, будемо далі все розвивати. Гуляти буде ніколи.