Кліменко Вікторія, вчитель Першотравенського ліцею

Війна. Моя історія

Як же я стомилася!!! Сьогодні провела сім уроків, а ще треба підготуватися до батьківських зборів, зробити уроки з доньками, зготувати поїсти чоловікові, бо він увечері відправляється в рейс. Все. День закінчився, завтра знову до роботи… Як же не хочеться прокидатися. Хто може телефонувати так рано ? - Алло-ло-о… - Прокидайся!!! Війна!!! Та що вона верзе, яка війна??? Вмикаю телевізор і не вірю. Ні, цього не може бути. Це якийсь жахливий сон. А може я справді сплю? Ні… Що робити?

Боже, чоловік поїхав у відрядження, тремтячими руками набираю його номер, але зв’язку немає. Що робити? Вибігаю на вулицю і бачу людей із кам’яними обличчями, всі намагаються додзвонитися до когось, але ж зв’язку немає.

Біжу в аптеку (а що як не працюватиме, а дітям щось треба буде, черга тяглася безкінечна. Куди далі? Не розумію? Страх спутує всі думки. Повертаю до магазину і тут черга довжелезна . Хліба вже немає та й продуктів мало залишилося. Не розумію, що мені треба.

До чоловіка не можу додзвонитися… Йому вдалося дістатися додому лише наступного дня.

Світло не вмикаємо: не можна. Вікна заклеїли. Від новин, які  постійно  були ввімкнені, не відриваємося. Треба щось робити. У школі плетуть сітки, беру ножиці, вигортаю шафу з одягом і весь, який підходить, тягну до спортзалу. Всі тихо працюють, ніхто не розмовляє. Чоловік йде в тероборону, ходить вночі, патрулює.

На сьомий день війни чоловіку подзвонили, сказали готуватися вранці у військкомат. У мене все похололо всередині. Страх, відчай, сльози… - Пообіцяй, що повернешся. Прошу. - Я повернуся. Не проводь мене до автобуса, мені й так важко.

Абсолютне провалля в голові, в душі. Чекаю смс, велике щастя, коли почуєш дзвінок, почуєш рідний голос, який підбадьорює. Телефон не випускаю з рук. Не можна пропустити дзвінок. Засинала лише тоді, коли вже зовсім знесилювалася, обіймаючи куртку чоловіка: вона зберігала його запах. Сльози постійно душили, не могла нічого робити. Заради дітей ставала на кухню, але сил немає. Я зрозуміла: маю їхати до мами, вдома не можу.

Найстрашніше було чути : «Я на нулі, не буду виходити декілька днів на зв'язок, мамці не кажи». І ці дні ти взагалі не живеш. Ти розумієш, що всі проблеми, які були до війни, це лише пилинки в повітрі, частинка молекули, просто смішні дитячі забавки.

Але я не думала, що може бути ще страшніше… Дзвінок з чужого номера, серце тьохнуло, але голос в телефоні рідний. - Не відповідай на дзвінки з мого номера, тебе можуть залякувати. Я тебе пізніше наберу. І тиша… Що сталося? Невже потрапили в засідку? Невже в полоні? Лише вранці новий дзвінок і голос такий рідний, але змучений, хриплий. - Все добре. Поранений у ногу. Мені дуже важко говорити. Везуть у Харків.

Куди у Харків? Де тебе знайти? Питання, на які ніхто не міг відповісти. Телефоную брату-волонтеру, прошу знайти номери всіх госпіталів. Дзвоню. І знаходжу. Йому роблять операцію. І перше, що відчула, - радість. Радість… Бо живий, все інше не важливо. Він живий.

Через тиждень відправляють до Черкас, лечу, серце завмирає, нарешті пригорнусь до рідної людини. У реанімації чекаю- і ось переводять до палати. Але моя радість змінюється шоком, коли я бачу, що сталося з моїм чоловіком. Переді мною лежав худий, змарнілий, блідий незнайомець, лише очі рідні,  блакитні, наповнені болем. Він мені ж говорив, що поранений в ногу, а тут бачу трубки, багато трубок, які витикалися із живота, із боку, із ноги.

Я просто сиділа, взявши бліду, безсилу руку у свою. Далі дні були як в тумані, я не відходила ні на хвилину, я не відчувала втоми, спати не хотілося. Була лише одна ціль : поставити на ноги. Уже пізніше я дізналася історію з фронту:

«Все відбувалося під Ізюмом. Кацапи вели наступ, нам потрібно було зупинити їх.  Нас, гранатометників та кулеметників, кинули на підмогу до першого взводу, який знаходився в с.Заводи, але ми не доїхали, нас здали, нас чекали. Коли наш УАЗ виїхав з лісу на поляну, його стали обстрілювати осколковими снарядами з обох сторін, хлопці випригували з авто і лягали відразу як підкошені. Я випригнув у невелику ріллю і відразу відчув нестерпний біль, осколок зайшов мені під праву руку в ребро.

Далі обстріли осколками припинилися. Вони підійшли до нас і стали дострілювати з автомата, робити по два контрольних вистріли. Я відчув нестерпно-пекучу біль в спині та нозі.

Далі мене перевернули обличчям догори, щоб забрати мої документи та телефон. Потім  провалився в темряву, приходив у себе і знову втрачав свідомість. Не знаю, вкотре прийшов у себе, розплющив очі, а наді мною мій взводний. У мене з’явилася надія на життя…» Цю історію я пам’ятатиму все життя, вона постійно підкрадається в мої думки. Ви запитаєте, чи змінилося моє життя? Змінилося. Я вважаю, що життя змінилося у всіх. У всіх тепер є життя до війни і після війни.