Любов Йосипівна разом із чоловіком не хотіли залишати свою хату і город, не дивлячись на перебої зі світлом. Виїхали, коли до будинку долетіли смертоносні уламки

24 лютого ми були вдома з чоловіком. Нам зателефонували – ми не повірили, включили телевізор. Коли -  точно, війна! Так ми і дізналися, що на нас напали. 

Вдома, в Устинівці, ми садили город. Бухає - а ми садимо, бухає - а ми вибираємо. Потім нерви здали - і ми поїхали жити до Запоріжжя. 

Коли бухнуло поруч і кришу побило, то був шок.

Світла у нас не було ще з 2 березня, і зараз немає. Вода у нас є.

Ми самі виїжджали. У нас своя машина. Домашніх тварин всіх попродали, сіли і приїхали в Запоріжжя – бо тут родичі живуть і діти мої. Ми їхали по таких трасах, що там не було вибухів.

Труднощі психологічні були, звісно. Але, як то кажуть, людина все переживе.

Може, весною щось проясниться. Може, після нового року вже війна скінчиться - так думаємо, бо дуже хочеться додому повернутися.