меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Валерія Попова

«Війна витоптала багато в наших душах»

переглядів: 256

Попова Валерія Максимівна, Люцернянський навчально-виховний комплекс, с. Люцерна, Запорізької області

У конкурсі есе "Один день" її робота посіла 3 місце.

Вчитель - Брусник Леся Анатоліївна

Валерія в 2021 році

Яким був день, коли для мене розпочалася війна? Чесно кажучи, я й не встигла зрозуміти, в який саме час вона розпочалася. Прийшла непрошеною, перевернула все, або просто забрала.Події розгорталися спонтанно. Травень місяць, мені дев'ять років, я закінчую третій клас. Все як завжди : школа, друзі, дім…

Одного дня, коли ми були в школі, нас зібрали в підвальному приміщенні й сказали, що як будуть давати сигнал, одразу бігти сюди. Ми малі, і нам було навіть весело, коли на уроці лунали сирени й ми бігли в бомбосховище. Але старшокласникам і вчителям було зовсім не радісно, бо вони все розуміли.

Це були тренування на випадок бомбардування. Потім нам теж почали пояснювати, що відбувається в нашому місті. Тоді вже й нам було сумно. Ми були налякані.  Коли гралися на подвір'ї і бачили літак, одразу бігли ховатися.

Якось ми з мамою поїхали до міста.  Там я побачила чоловіків у формі, їх було багато.  Спитала у мами: «А  що це за дяді ?» Вона не знала, що відповісти, тому промовчала. Потім так званих дядь у формі я почала зустрічати й у нас у селі. Але це ще було не найстрашнішим.

Настало літо, канікули, але ми не виходили навіть гуляти,бо батьки хвилювалися й боялися нас відпускати. Удома залишатися теж було небезпечно. 

Ми прокидалися вночі, ховалися в підвалі. У будь-який час могли дати сигнал, за яким всі повинні сховатися в бомбосховище. Сирена могла лунати як о шостій ранку, так і о другій годині ночі. І це було жахливо. Жити так було нестерпно.

Вирішив усе один випадок. До нас  у гості прийшла татова молодша сестра Лариса. На той час їй було шістнадцять років. Я почула розмову, яку згодом повідала мені й мама.

Ідучи з тренувань додому, Лариса потрапила під обстріл. "Я лежу серед купи закривавлених тіл, переді мною - жінка, вона дуже кричить, бо в неї влучив снаряд. Лежу й молюся, аби вижити,"- зі страхом в очах розповідала вона.

Середина літа, ми збираємо речі. На той час мене хвилювало тільки те, що я не можу взяти із собою свого улюбленого ведмедика, бо речей брали по мінімуму. Мама сказала, що  їдемо не на завжди, а на деякий час.

Шоста година вечора. Я, мій молодший брат, якому на той час було два роки, мама, тато і мій дядько сідаємо в потяг. Взявши лише найнеобхідніші речі, ми тікаємо від вибухів і снарядів.

Коли ми приїхали на станцію, у Донецьку лунали страшні постріли. До нас у вагон зайшла жінка з двома дітьми. У неї не було ні речей, ні документів, ні грошей. Вона навіть не знала, куди йде цей потяг.

Минувши блокпости, приїхали до Запоріжжя. Зітхнули з полегшенням: ми вдома, в Україні. Через пів року приїхали батьки моєї мами, вони сподівалися на те, що все закінчиться, але ні...

Не всі переїхали, дехто залишився. Багато хто й загинув. Друга нашої родини, який вийшов до себе на город, розірвало бомбою. І це далеко не всі жахливі події та наслідки. Вісім років пройшло з того часу, але я пам'ятаю все це ніби вчора.

Війна в наших душах багато витоптала. Але я щаслива, що жива, що можу дихати, кохати, навчатись…Насолоджуватись життям, кожною дрібничкою, кожною миттю, спогадами про рідний дім…Це згубне відчуття безпеки, що все добре. Адже війна триває.

Вірю: мир у Луганську все одно настане. Адже світ такий прекрасний і живий, створений для щастя, для любові, для посмішки…

Луганськ 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 переїзд обстріли діти внутрішньо переміщені особи 2021 Обстріли Луганська Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій