«Війна зруйнувала все, що будувалося роками»

Якщо відповісти коротко, що для мене головне в житті, я відповім одним словом: сім'я.

Я ніколи не планувала стати багатодітною мамою, але народилися близнюки недоношені, крихітні; про них говорили: «Не жильці». Жили ми в Мурманську, я була старшим науковим співробітником обласного музею, займалася науковою роботою. Старша дівчинка вчилася в англійській гімназії. Щоб виходити хлопчиків, кинули все і переїхали до Щастя, де жив тато.

Було дуже важко, працював один чоловік. Я хапалася за будь-яку можливість заробити. Але зате мої діти найкраще з усіх у класі читали, писали твори, знали англійську.

Коли вони підросли, сталося щастя. Мене запросили в Будинок культури завідувачкою дитячого сектору. Ми ставили спектаклі для дітей, самі писали сценарії. У мене був свій клуб «Витівник».

Потім раптом онкологія, хіміотерапія, довгі місяці хвороби. Але ми все подолали, бо були разом. Я завжди знала, що моя сім'я – моя надія й опора.

Дочка закінчила школу із золотою медаллю, всі діти здобули вищу освіту.

Я перейшла працювати до міської бібліотеки. Які чудові літературно-драматичні, музичні вечори в нас проходили до війни! Скільки талантів ми відкрили завдяки їм!

У мене з'явилася своя сторінка на місцевому кабельному каналі: щомісяця виходив випуск про життя знаменитих літераторів. Бібліотека ставала дедалі популярнішою.

Звичайно, життя не було безхмарним і легким, але ми багато працювали, підтримували одне одного. З інтервалом в один рік зіграли три весілля, небагатолюдні, але дуже веселі.

Тільки під час війни прийшло усвідомлення, що ми, виявляється, були дуже щасливими людьми. У вихідні приїжджала молодь, ми збиралися за великим столом, або йшли на дачу, або разом дивилися КВК. Було так шумно й весело!

Народився перший онук, перед війною – онучка. Я мріяла, як буду читати їм, вчити англійської, водити в театри.

Іноді складається враження, що ми відрізані від країни. Звідси виїхало багато талановитих, потрібних місту людей, які віддали багато сил його розвитку. Їде молодь, тому що немає роботи.

Для мене війна – синонім слова «втрати», обірвані зв'язки. Зараз як ніколи важливо зрозуміти, що ти не самотній, що є небайдужі люди, готові розірвати тісне коло самотності та безвиході.

Напевно, кожен приїзд гуманітарної допомоги – подія для міста. Про нас пам'ятають, про нас дбають. Двері бібліотеки навпроти дверей, де працюють волонтери фонду «Допоможемо». Отримавши свій пакет, читачі часто заходять до нас. Я знаю, що багато хто ділиться з тими, хто допомоги не отримує. Багато хто бере на себе доставляння допомоги тим, хто фізично не може прийти. Дуже важливою є координація цих дій, увага та турбота про людей похилого віку. Хочеться подякувати Фонду та його волонтерам. Ви робите добро, яке рятує і дає надію. Дякуємо.