Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Олена Володимирівна Решетняк

«Війна зруйнувала все, що будувалося роками»

переглядів: 496

Якщо відповісти коротко, що для мене головне в житті, я відповім одним словом: сім'я.

Я ніколи не планувала стати багатодітною мамою, але народилися близнюки недоношені, крихітні; про них говорили: «Не жильці». Жили ми в Мурманську, я була старшим науковим співробітником обласного музею, займалася науковою роботою. Старша дівчинка вчилася в англійській гімназії. Щоб виходити хлопчиків, кинули все і переїхали до Щастя, де жив тато.

Було дуже важко, працював один чоловік. Я хапалася за будь-яку можливість заробити. Але зате мої діти найкраще з усіх у класі читали, писали твори, знали англійську.

Коли вони підросли, сталося щастя. Мене запросили в Будинок культури завідувачкою дитячого сектору. Ми ставили спектаклі для дітей, самі писали сценарії. У мене був свій клуб «Витівник».

Потім раптом онкологія, хіміотерапія, довгі місяці хвороби. Але ми все подолали, бо були разом. Я завжди знала, що моя сім'я – моя надія й опора.

Дочка закінчила школу із золотою медаллю, всі діти здобули вищу освіту.

Я перейшла працювати до міської бібліотеки. Які чудові літературно-драматичні, музичні вечори в нас проходили до війни! Скільки талантів ми відкрили завдяки їм!

У мене з'явилася своя сторінка на місцевому кабельному каналі: щомісяця виходив випуск про життя знаменитих літераторів. Бібліотека ставала дедалі популярнішою.

Звичайно, життя не було безхмарним і легким, але ми багато працювали, підтримували одне одного. З інтервалом в один рік зіграли три весілля, небагатолюдні, але дуже веселі.

Тільки під час війни прийшло усвідомлення, що ми, виявляється, були дуже щасливими людьми. У вихідні приїжджала молодь, ми збиралися за великим столом, або йшли на дачу, або разом дивилися КВК. Було так шумно й весело!

Народився перший онук, перед війною – онучка. Я мріяла, як буду читати їм, вчити англійської, водити в театри.

Війна зруйнувала все, що будувалося роками. Тепер мої діти й онуки живуть далеко від нас, та й один від одного теж. Хто куди зумів виїхати під обстрілом з розореного Луганська, маючи на руках лише найнеобхідніше. А я ось уже три роки метаюся від одного до іншого, намагаючись допомогти вижити на новому місці. Я так втомилася від автобусів, а іншого транспорту для нас просто немає.

Іноді складається враження, що ми відрізані від країни. Звідси виїхало багато талановитих, потрібних місту людей, які віддали багато сил його розвитку. Їде молодь, тому що немає роботи.

Для мене війна – синонім слова «втрати», обірвані зв'язки. Зараз як ніколи важливо зрозуміти, що ти не самотній, що є небайдужі люди, готові розірвати тісне коло самотності та безвиході.

Напевно, кожен приїзд гуманітарної допомоги – подія для міста. Про нас пам'ятають, про нас дбають. Двері бібліотеки навпроти дверей, де працюють волонтери фонду «Допоможемо». Отримавши свій пакет, читачі часто заходять до нас. Я знаю, що багато хто ділиться з тими, хто допомоги не отримує. Багато хто бере на себе доставляння допомоги тим, хто фізично не може прийти. Дуже важливою є координація цих дій, увага та турбота про людей похилого віку. Хочеться подякувати Фонду та його волонтерам. Ви робите добро, яке рятує і дає надію. Дякуємо.

Щастя 2014 2017 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій