В осадному Маріуполі люди ховались від обстрілів у підвалах. Страждали від голоду, холоду, відсутності елементарних умов. Але найгірше за усе відчувався дефіцит води. Її буквально добували, як могли

Ми нікуди не виїздили з 2014 року, коли народилась моя друга дитина і коли стався інфаркт у мого чоловіка. Він дуже нервувався тоді, хотів виїжджати. Але ми залишились. Тому що ми з 2014 року були впевнені, що наш Маріуполь захищений з усіх боків.

Наш дім розташований дуже близько до аеропорту в Маріуполі, тож ми чули всі вибухи. Потім ми слухали новини. 

Якимось дивом ми вдома набрали ванну, і вона була повна води. 28 лютого ми перебрались в центр міста. Вдома, на Парусній, у нас залишалась повна ванна води, але ми тоді не турбувалися через це. Ми просто перебрались у центр. Там була вода, був газ, світло. Потім усе почало зникати. 

У мене був службовий автомобіль, який я 23 лютого заправила, там був повний бак. Завдяки цьому ми змогли з чоловіком і моєю сім’єю певний час пересуватися містом. В квартирі, де ми перебували у центрі, в нас були деякі запаси їжі. А води було мало, вона закінчилась першою. Ми поїхали до нашої домівки, щоб привезти воду з ванної. Потрапили під обстріл вдома і по дорозі, але воду привезли. А потім ми знайшли воду у криниці в центрі Маріуполя. І все - це завдяки тому, що в нас були колеса. 

Далі були морози, і ми збирали сніг із будь-яких поверхонь. Ми назбирали тоді повну ванну, і в нас була технічна вода з цього снігу. І діти збирали, і ми. Ми тоді могли виходити на вулицю з дітьми. 

Що стосується продуктів… Ми  були впевнені, що все швидко закінчиться. У нас були тільки деякі запаси: по пакетику рису, гречки тощо. Це все, що ми мали. Дуже економили, тому що в нас було двоє дітей, і до нас приєдналась ще одна наша родина. 

Все було нічого до певного моменту, коли почалось бомбардування. Коли ми по Гагаріна підіймались, і була тривога, почались обстріли. Люди падали на землю від страху. Коли ми з чоловіком тоді їхали, я сказала, що він просто ас, тому що він так вирулював із цих ситуацій… Я йому кричала, що ми розіб’ємось, а він відповідав: «Якщо ми будемо їхати повільно, то нас вб’ють». 

Весь цей час, поки ми їхали, був такий стан, наче сонце мене випалило. Пересохли усі органи. Настільки сухо! І це - те, про що ми перед війною чули від професора Чабана. Рідину в організмі з’їдає адреналін. Це дуже важко для людини. І коли ми потім ще пару разів виїжджали, то завжди з собою брали пляшку води. Може, тому, що я медик. Може, тому, що я приділяю цьому увагу. А може, тому, що в мене були діти. 

Коли ми приїжджали, діти дивились на нас такими очима, наче були дуже вдячні за те, що ми повернулись. Ми мовчали з чоловіком. У нас на той момент був алкоголь міцний, ми його пили з горла і не п’яніли. 

А як нам доводилось готувати їжу, як доводилось її знаходити, як ми виводили дітей! Коли діти за півтора метра внизу стояли і дивилися на нас такими очима! А ми казали, що не можна виходити. Благо, що там, де ми перебували, було бомбосховище. 

Ми спустились у бомбосховище, але місць там не було. І ми, дві сім’ї, були в коридорі. У нашу квартиру ми піднімались поїсти і в туалет сходити. Якимось чином нам це вдавалось. 

Ми перебували на другому поверсі, і під нами був магазин. Ми щось купували, ще гроші були. А коли зовсім був безлад, приїхала машина з поліцейськими, і господарі магазину просто відавали те, що залишилось. Те, що можна було купити, люди купували: каву, чай, ще якісь продукти. Ми ще карткою могли розраховуватись. А те, що залишилось – соки і щось подібне – поліцейські віддавали в руки жінкам. Цигарки просто роздавали людям. Я сім років не палила, та коли почалась війна, я знову запалила. 

Ми згодом казали: «Гроші є. А навіщо ті гроші? Що я за них куплю? Цигарки – для розрахунку, а гроші нікому не потрібні». Зовсім інші цінності, інша реальність, і не дай Боже комусь її пізнати. 

Коли ми були в бомбосховищі, то головне, чого всім не вистачало, – це новин. Низький уклін моєму чоловікові і його знанням. Був магнітофон і був акумулятор, і він зумів підключити радіо. Справжнє радіо. Щоб не розряджати акумулятор, він слухав його по годинах. Коли були в бомбосховищі і він вмикав радіо, то всі замовкали і просто слухали. Завдяки цьому ми змогли зрозуміти, що хоча «коридору» і не було, але Ірина Верещук описувала щось схоже на «зелений коридор». 

Ми були за 500 метрів від драмтеатру. Мій чоловік – інвалід. Але з нами була ще сім’я, з якої хлопчик бігав щоранку і розвідував, чи є «коридор», чи немає, їдуть машини чи ні. І коли ми почули, що хоча б бомби не сипалися з неба, були тільки «Гради»… Мій чоловік казав: «Я качаю машину, а воно свистить, але хоч із неба не падає». Словом, тільки тоді ми вибрались. 

До нас виїжджали люди – і були розстріли. Після нас виїжджали люди – і теж були розстріли. Пального не було. Ми доїхали до Мелекіного. Там у холоді ночували, а потім виїхали до Токмака, там були в Токмаку у дитячому садочку. Нам люди зовсім чужі допомагали просто неймовірно. Ми прийшли зранку в той садочок і чекали мера. Ми просто підійшли до нього, стояли поряд і плакали. У нас на очах були сльози, тому що ми бачили, як люди допомагають одне одному. 

Квартира, де ми перебували в Маріуполі, згоріла. Усі вишиванки наші згоріли там.

Ми поїхали в Токмак шукати пальне, а коли повертались, то їхали селами, і там продавався хліб. Ми вистояли чергу і взяли два батони хліба. Він так пахнув! 

Коли ми приїхали в Мелекіне з цими батонами, в нас було ще масло, яким ми його намастили. Це було дуже смачно! Це був перший хліб після трьох тижнів. А раніше ми не розуміли, що це треба цінувати. Словом, відбулася повна переоцінка цінностей. 

Ми виїхали в Запоріжжя до знайомих. Добралися до квартири, помились. Зварили макарони, випили з моєю свекрухою пляшку горілки на двох і лягли спати. І це люди, які не п’ють. Коли я їй зараз кажу, що ми випили пляшку горілки, вона досі не вірить. І я собі не вірю. 

Знайшли нам квартиру, за яку ми досі сплачуємо тільки комуналку. У мене така робота, що в будь-якому місті я могла б залишитись. Але так склалось, що в Дніпрі і моє місце роботи. І ось, ми тут уже третій рік. Моєму чоловікові зробили операцію, йому замінили суглоб. Зараз ми поки що так і живемо. Сподіваємось, що дуже скоро нам вдасться приїхати додому і продовжувати жити там.