За час окупації села російські військові провели декілька ротацій. Найбільше селяни боялись  вагнерівців

Ніколи не забуду, як заїхали в наше село окупанти. Через село їхала вся техніка російська, повз наші хати. Ми вранці встали і побачили, що все село зайняте солдатами російськими, їхніми машинами, танками. Вони стояли від початку села і аж до кінця. Ми поховались у будинках, ніхто не виглядав, боялись дуже. 

У нас був міст невеличкий, на Херсон дорога. І весь час, скільки ми були окуповані, росіяни через наше село їхали – і танками, і БТРами. Що тільки не їхало! Ми вже тоді перестали боятись. Виходили, сиділи на лавочках. Але вони нас не чіпали, їхали собі – і все. Не їхали, а мчалися. 

Ми сиділи без світла, зачинялися, ховалися. Тут стріляли. Зв'язку не було місяці 3-4 ні з ким. У мене дочка в Києві, внучка в Одесі. Вони не могли ніяк до мене додзвонитись, сильно переживали. 

У селі три бомби впали, але далеченько від нас. Затоплювало нас, коли дамбу прорвало. Набідувалися ми сильно.

Спочатку не було нічого. Грошей не мали, цілий рік пенсії не отримували. Не було ніякого зв'язку, не можна було гроші зняти. Почали їздити волонтери. Спочатку за гроші возили товари тим, у кого були кошти. Мені передавали діти будь-якими шляхами трохи грошей, щоб хоч хліба можна було купити. Люди у Херсоні закуплялись, а потім продавали за високими цінами. Ми могли собі дозволити хоча б хліб і ще що-небудь. Потім стало краще, бо стали возити гуманітарну допомогу. А потім уже стали їздити волонтери і возити нам продукти. Якось проривалися люди, їздили. Наших людей пропускали в Херсон, вони там скуплялись і приїжджали. Хтось безкоштовно потроху давав, хтось – за гроші, але вижили якось. У нас трошки своїх запасів було, ми ж у селі. А в місті гірше.

Приходили російські солдати. Ходили до нас три рази. Шукали зброю в хатах, перевіряли, чи ніхто ніде не заховався, чи немає українських військових. Вони приходили прямо в хату, і ми з ними ще й говорили. 

Ми їм доводили, що не кликали їх, питали, чому вони прийшли. А вони нам відповідали, що прийшли нас визволити. Від кого? Від нас самих? Ми ще й дискусію з ними вели, напевно, хороші попались. 

А потім стали вагнерівці їздити, і тоді ми вже ховались. Вони відбирали машини, техніку. У хату заходили і забирали все, що їм хотілось. Слава Богу, що ми з дідом старі. Вони тільки прийдуть, пройдуться по хаті – і нічого не чіпають, бо в нас нічого такого й не було. Усе стареньке. Вони бачили, що ми самі живемо, що я хворію. Напевно, нам просто пощастило. А в людей позабирали машини, пилки, техніку. По гаражах лазили. 

Дуже було страшно через невідомість. Сказати, що вони сильно стріляли, я не можу. Лише раз чи два п'яні по селу ходили вздовж вулиці і стріляли. Але ми, звісно, ховались. У льосі переховувалися. У нас є будинок культури, і ті, хто молодший, бігали туди. Там є підвал хороший, бомбосховище під будинком культури - то там ховались люди, а ми сиділи вдома. Ми просто в хаті сиділи. Важко було, бо не було світла. Зима була така довга… Зараз, слава Богу, хоча б світло є.

Погнали росіян. Снігурівку вже визволили, а в нас іще вони були. То ті росіяни хапали, хто що бачив. А на ранок уже сусідка прибігла і говорить: «Ми вже визволені, у нас немає нікого. І зі Снігурівки всіх вигнали, і тут нікого немає». 

Ми такі були щасливі! Плакали, сміялись. А на ранок наступного дня – це було 11 листопада – такий туман був на вулиці! І ми чуємо, як із поля, з току гуде танк. А ми вже звикли, що спочатку танк гуде, але нікого ще не видно. Ми злякались. Думали, що росіяни повернулися назад. Аж коли прямо з туману виїжджає танк, а на ньому солдати сидять з жовто-блакитними пов’язками на рукавах. Я ледь не знепритомніла. Спочатку злякалась. А коли ми вийшли до них і побачили, що то наші – почали обійматись, плакали. І всі діти молодші побігли до будинку культури, бо там прапор вішали. 

Ми бігом із сусідкою наліпили вареників, доки вони на тому мітингу були. І от вони їдуть назад, а ми їм вареники винесли і з мисками віддали. Хлопці були такі щасливі! Обіймали нас. Це неможливо забути ніколи. Ми і зараз плачемо, як згадуємо.

У мене як була в Одесі внучка, а дочка – в Києві, так вони і залишились. Приїжджають до мене зараз часто, тільки-но з'явиться можливість. Бо в мене і дід захворів, і я ходжу погано. Господарство ми не тримаємо. Вугілля купили - діти допомогли. Сидимо і гріємось біля грубки. А що нам ще потрібно? Аби тільки здоров'я Бог додав.

У нас одне майбутнє – вигнати цю гидоту з нашого краю, з нашої країни. Ми нікого не кликали, ми дружелюбні люди. Хочеться, щоб війна закінчилась і ми спокійно доживали віку. Щоб повернулись сім'ї додому.