Трофимлюк Ксенія, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Херсонський багатопрофільний ліцей № 20 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заводянна Олена Іллівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не можу запитати, за що це все, бо знаю, що тут немає моєї провини. Тринадцятирічною дівчинкою вперше почула повітряну тривогу. Війна не стукала у двері нашого життя, ми не чекали на її прихід; нікого не спитавши, вона ввірвалася й стерла все, що ми мали.

Повномасштабне вторгнення вплинуло на кожного незалежно від становища й місця перебування. Але той досвід, який отримала я, це не постійний гул сирен і сидіння в укритті, це сюжет книги в жанрі трилер.

23 лютого 2022 року лягала спати з уявленням про те, як наступного тижня закінчиться карантин, я нарешті зможу побачитися з подругами, навіть не думючи, що це моя остання спокійна ніч. Ранок наступного дня був найжахливішим у моєму житті. Внутрішній спокій і гармонія розпалися на дрібні уламки.

Я більше не знала, що чекає на мене сьогодні, а що завтра. Моє життя перетворилося на світ комп’ютерної гри з режимом виживання.

Росіяни зайшли в місто. Досі пам’ятаю, як вони проїжджали повз мого будинку й з танку влучили в сусідній. Мене ударною хвилею скинуло з ліжка. Здавалося, що броньована бойова машина їде не по асфальту, а по моїх почуттях. Окупанти не прийшли з миром і добром, навпаки, привезли лють, страх і терор.

У Херсоні відбувався апокаліпсис. Пусті полички магазинів, відсутність ліків, довгі черги та поспіх. Гуманітарна катастрофа тривала не день, а два місяці. Наче недовго, правда? До тих пір, як ви не відчуєте це на собі.

Місто щасливих людей перемістилося назад у часі, коли доводилося нести важкі пакети з їжею, купувати на розлив молоко та смалити курей у домашніх умовах (ніколи не забуду той сморід, який розносився по всій квартирі), щоб вижити. Досі не вкладалося в голові, що в мене відібрали безтурботні моменти життя.

Ніби я босоніж бігла швидко й вільно, але раптом, не побачивши обрив скелі, провалилася в пекло.

Більше ніколи не прийду до школи, ніколи не побачу… Від влучання російського снаряду наш начальний заклад повністю згорів, йому б мало виповнитись 209 років, а лишилися лише руїни. Я не мала сил на навчання, проте не здавалася. Мене охопили стрес і втома. Спала по три години на день і мріяла лише про одне – повернутися в минуле.

Дні, прожиті в окупації, відчувалися так, ніби тебе тримають у темному сирому підвалі з пліснявою на стінах і вологим повітрям. Сонце більше не пестило своїми променями мою шкіру, його закрили сірі хмари, а на щоках вчувався колючий мороз.

Пригадую, як 8 березня випав сніг, а я, сидячи на підвіконні, плакала не від суму, а від болю, адже могло бути все інакше. У цей день я та мої батьки повинні були прогулюватися колоритними вуличками Стамбулу, але реальності байдужі твої плани, вона не запитує, подобається це тобі чи ні, залишаючи лише один вихід для людства – пристосуватися.

Росіяни почали ходити по квартирах і брати людей у заручники.

Склавши у валізи все своє життя, ми вирішили покинути Херсон. Не забуду той день. Четверта година ранку. Виходжу з квартири, як завжди, обертаюся, щоб подивитися на неї в останній раз. Я робила так завжди перед подорожжю. Але цього разу все було інакше.

Замість радощів сподівання на те, що нас не розстріляють, валізи упаковані не на тиждень, а на все життя. Складно в це повірити, але нам довелося проїхати сімдесят шість блокпостів і провести чотирнадцять годин у дорозі. Так, я рахувала.

Коли побачила прапор України, по щоках покотилися сльози. Тепер ми там, де панує воля, а не бездушні люди. Вірю, що рано чи пізно цьому жахіттю настане кінець і ми намалюємо квіти щастя навколо слідів від куль.