Нікополь щоденно потерпає від обстрілів з самого початку війни, тому Мар’яна вивозила своїх дітей за кордон. Але там влаштуватись виявилось зовсім не просто

Ніхто не сподівався, що бойові дії торкнуться Нікополя. Так сталось, що окупанти взяли Енергодар, а ми зовсім поруч біля нього. Дамбу прорвали, і нам тепер на той берег можна пішки пройти. Ми з дітьми знаходимся менше чотирьох кілометрів від Нікополя в селі у бабусі. 

Ми вже були за кордоном. Перший раз на початку війни, 13 березня, ми виїхали з дітьми до знайомих моєї мами в Узбекистан. У нас не було закордонних паспортів, і ми більше двох місяців добирались по моїх документах і дитячих свідоцтвах про народження. Тоді нам інші країни допомагали, підтримувати. Ми добрались благополучно. 

Узбекистан допомагає Україні гуманітарною допомогою. Всі організації державні нам допомагали, дітям планшету купували, речі. Але дитині виповнилось 14 років, потрібно було робити закордонні паспорти, і нам відмовили в цьому. І внутрішній паспорт отримувати можна тільки в Україні. Нам довелось повертатись додому для отримання документів. Знову нам допомагала ООН по міграції. Ми повернулись з дітьми додому, зробили закордоні паспорти і виїхали знову, тому що в Нікополі ситуація загострювалась. У червні місяці росіяни підірвали дамбу. 

Прибережжя нікопольське страждає від окупантів, тому що постійні обстріли - це не життя. Мати моя не може виїхати, тому що бабусю стареньку не покине. В нашому маленькому селі кожну ніч збивають «Шахеди». Морально дуже важко. 

Коли ми другий раз з дітьми виїхали, то зіткнулись з масою проблем за кордоном. Ми зупинились в Польщі. Волонтерства стало нуль. Нам дуже важко було орієнтуватись, тому що поляки не дуже хотіли розмовляти через перекладачів. Вони не хотіли слухати, що ти розмовляєш по-українськи і намагаєшся пояснити їм, щоб вони зрозуміли. Ми зіткнулись з колосальними проблемами, це було дуже важко. Самі знайшли, де можна проживати родині. Умови були не дуже. Потім мені юрист пояснив, що таке буває з українцями. Ми з дітьми виїхали до Німеччини. Проживали в таборі для біженців - там наших дуже багато. Потім нас переселили в інше містечко німецьке. Нам надали в гуртожитку кімнату, а далі ми стикнулись проблемою. Пробули з грудня по березень у Німеччині, і нам імміграційна служба не дала грошей. Грошову допомогу нам дали тільки два рази - це була соціальна допомога, а не та, яка зазвичай видається українцям. 

Були моменти, що ми зовсім сиділи без їжі в Німеччині і звертались до Червоного Хреста, а нам приносили п’ять яблук і п’ять бананів на три дні. На питання, що мені робити далі, розводили руками. 

Було дуже важко, і ми вирішили повернутись додому. Якщо ситуація вдома стане гірше, то знову будемо виїжджати. Я роблю висновки, що країни ЄС дуже насичені українцями. Дуже багато чого відрізняється в наших законах. 

Дуже хочеться, щоб війна закінчилась. Після її закінчення, дай Боже, все буде добре. 

Майбутнє хочеться мати в Україні. Я не знаю, як буде, але ми не втрачаємо надії. Як би там не було, ми переможемо. Я сподіваюсь, що життєвий шлях моїх дітей буде саме в Україні.