Титаренко Катерина, 9 клас, Академічний ліцей "Європейський" Лубенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Носенко Лариса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Якби не було ночі, то б  не знали, що таке день."    Українське прислів’я

1000 днів війни… Що я відчуваю, і як вона змінила моє життя? Пригадую 24 лютого 2024 року. Був звичайний зимовий ранок. Я й сестричка ще в ліжках, бо хворіємо. І раптом чую схвильований голос матусі: “Війна?! “ Перша думка про тата, адже він у відрядженні на Сході. Мама весь час на телефоні. Ми з Поліною сидимо, як миші. Переляк, нерозуміння того, що відбувається… Якийсь безлад у голові і страх за всіх рідних, знайомих, за Україну! Маму викликають на роботу. Нас відправляють до тітки… Ми біля телевізора.

Від новин перехоплює дух. Намагаєшся щось аналізувати – не виходить! Починає з’являтися паніка… Невже росія така підступна й віроломна?! Чому напала? У нас там є знайомі, але ніхто не телефонує…

Нарешті увечері приїхав тато, потім з’явився дідусь у військовій камуфляжній формі – він одразу записався в тероборону. На душі стало трішки легше. У мами хворе серце – і я дуже переживала. Як ми вперше почули звуки повітряної тривоги?  Мабуть, це була година дев’ятнадцята. Швидко зібрали необхідні речі – і до підвалу. Він зачинений. Ми до сусіднього будинку – там багато переляканих  людей. Сиділи тихо, майже не розмовляли.

Я думала, що це страшний сон і все відбувається не з нами.

Та цей сон не зникає вже 1000 днів! І ти вже не панікуєш, коли чуєш страшне виття сирен, коли над Лубнами літають шахеди, ударні БпЛА, ракети… “Невже не страшно”, - запитаєте ви ? Cтрашно! Адже і влучання в нашому місті були прямі, і загинули люди! Нестерпно боляче, що обірвалося чиєсь життя. А ще невимовний жаль стискає серце, коли на центральній площі міста (колись тут проводили випускні вечори) прощаються із Героями, що віддали безціний скарб – своє життя за наше .

Чи цінували ми життя в мирний час? Навіть не задумувались, бо вважали, що так буде завжди. Невже  я дитина війни?!  Як? Це страшно!

Хай усе буде буде так, як і раніше: безтурботне дитинство, дзвінкий сміх матусі, щасливі очі тата, веселі розповіді бабусі й дідуся! Вірю, обов’язково буде, тільки коли?! Запитання без відповіді. Але ж усі війни мають здатність закінчуватися. Так сказав хтось із мудрих. Чи навчила мене війна краще розбиратися в людях! Так. З повномаштабним вторгненням рф багато наших знайомих змінилися. Колись тихі й спокійні стали активними волонтерами, допомагають переселенцям, яких у нашому місті дуже багато. Моя сусідка часто пече різні смаколики хлопцям із ЗСУ й відправляє поштою.

Але, на жаль, є й такі, що чекають рашистів  - “ждуни ”. Хочеться крикнути : “Про що ви думаєте, люди?! Вам мало сплюндрованої української землі, спалених міст і сіл?!”

Ще хочу сказати й за навчання в школі. Раніше мріяла, щоб скасували уроки, інакше шукала причину, щоб не прийти до школи. А зараз навіть на думку таке не садає. Пам’ятаю: у перший рік війни ми тільки й бігали до підвалу в дитячий садочок, що був поряд, бо свого не мали. Заняття онлайн мені зовсім не подобаються. Хотілося в клас, бачити любих учителів, дорогих однокласників. Добре, що зараз є ця можливість.

Але як далі?... І все ж я оптимістка: не втрачаю віру в нашу Перемогу, у справедливість, у мирний завтрашній день.

Отже , 1000 днів війни навчила мене цінувати й любити життя, свою землю, вірити: Мир запанує в рідній Україні.