Понамаренко Олександра, 9 клас, Ліцей №3 Новокаховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарабанова Яна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тоді мені було 12. Я досі пам'ятаю, з якою радістю готувала того вечора собі одяг і наспівувала: «Завтра в школу, нарешті зустрінуся з друзями».  Прокинувшись, почула: «Ти тільки не хвилюйся. Почалась війна». Далі пам'ятаю частинами: як збирали речі, виїжджали до бабусі в село, але повернулися (з того напрямку летіли гвинтокрили), як скрізь вікно, дивилися на ворожу техніку, що гучно їхала біля самого будинку. Два безкінечні місяці в окупації… Мама вирішує – треба виїжджати.

Того дня я попрощалася з усіма:  батьком, бабусею та дідусем, своїми улюбленцями та містом. Коли їхали, я скрізь бачила ворожу техніку. Як же неприємно було на неї дивитися.

Ми зупинилися на одному з блокпостів, військовий змусив зняти плівку з вікон та кинув приблизно таку фразу: «Ви тільки не хвилюйтеся, усе скоро закінчиться,  усе буде добре». Тоді я ще не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі, але ж  яким голосом він це казав та як посміхався. Мені було страшно, хотілося сховатися. Забравши бабусю і дідуся, ми поїхали. Виїжджали через Крим. Коли прибули до кордону, спочатку довго чекали, а потім почались перевірки. Забрали телефон , планшет. А потім викликали на розмову та ставили питання щодо історії та вмісту моїх ґаджетів, допитували мене, мою маму. Дуже гидко посміхалися. Я сильно нервувала, можливо, то була панічна атака. Коли весь той жах з перевірками закінчився, ми нарешті поїхали.

Мама вирішила переміститися до Іспанії, тож тепер чекали дати нашого рейсу. Цей день настав, я знову попрощалася з рідними, адже вони залишаються.

І от я в Іспанії. Нова країна, нова мова, усе нове. Трішки адаптувавшись, я пішла до чужої школи. Перший рік був особливо важким, ти не знаєш мови, не розумієш, що від тебе хочуть, тупі насмішки однокласників. Як же я їх ненавиділа… І так само ненавиділа місто, цю країну. Це не мій дім!  На другий рік стало легше, та з'явилися нові переживання. Страх залишитися у школі на повторний рік навчання, однокласники чомусь вважали, що, якщо я не можу говорити іспанською мовою,  то бездарна. Скільки ж разів мені хотілося висловити їм усе в обличчя.

Я почувалася нестерпно від того, що не можу жити своє безтурботне життя підлітка, дружити, бути вільною, без цих клятих невидимих ланцюгів по тілу, які сковують рухи та голос, змушуючи почувати себе жахливо.

Раніше я часто плакала за домом та не хотіла бути там, де  є, тому що відчувала себе чужою. І правду кажучи, зараз теж інколи виникає таке почування, але я звикла та адаптувалася майже до всього. Моє життя стало кращим. Та все ж досі часто думаю та сумую за рідними та домом. Як же я сильно сумую!

Мої бабуся та дідусь по татовій лінії досі в окупації і не хочуть виїжджати звідти. Чи це егоїстично з їхнього боку? Напевно, так... Можливо, це все через їхній вік та менталітет того покоління.

Зараз мені 14, і в мене гарне життя. Ще є багато речей, які турбують, але найгірше позаду, а попереду шлях до зцілення. Коли пишу це, то знову повертаюся в минуле , згадую - і в мене мурашки по тілу та сльози в очах. Якщо ця історія стане публічною і комусь відгукнеться, я буду щаслива.