Розбита батьківська хата. Старша донька з маленьким сином була змушена виїхати з окупації за кордон. Власне житло пошкоджене - вибиті вікна, вхідні двері вирвало вибуховою хвилею. Чоловік дістав важкого поранення. Наразі він звільнений з лав ЗСУ за станом здоров’я, має 2 групу інвалідності через перелом хребта.

Ми живемо в постійному страху за власне життя і життя близьких через майже щоденні обстріли міста. Дуже хочеться, аби дитина побула як найдалі у більш безпечному місті серед однолітків, а не сиділа влітку поміж двох стін.

У перший день війни перебували вдома. Прокинулись від потужних вибухів. Чекали на чоловіка, який саме повертався з рейсу. Потім пішли ночувати в метро.

Йому не потрібно було нічого повідомляти - він усе сам чув і бачив. Але зовні було не зрозуміло, чи боїться він, чи ні. Найбільшою травмою для сина стало поранення тата.

Вечір, коли повідомили, що чоловіка живого довезли до шпиталю, і найстрашніша ніч очікування. Дістаючись до Харкова з Полтави, де ми були ВПО, зранку наступного дня дізналась, що чоловіка прооперували. Він важкий, але живий.

У мене була депресія. Я зверталась по допомогу до психолога в Полтаві. Нічого не могла робити, тільки сиділа з телефоном і чекала на повідомлення від чоловіка. Дитину записувала на заняття з арт-терапії.

На початку війни, коли зачинились усі магазини і аптеки, було дуже важко. Допомагали друзі. Один з них відвозив сім’ю до кордону, там придбав і привіз необхідні ліки та корм для собаки. Чоловік, перебуваючи ще з підрозділом у Харкові, привозив трохи харчів, які їм виділяли.

Немає нічого цікавого. Тільки екіпірування чоловіка частково залишилось.