Павло, 6 клас, Красенівка, Черкаська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє вікно відчинене у вечірній сад. Люблю дивитися на небо: величезний місяць випливає з-за хмар, силуети дерев на його тілі, прохолодне повітря хоч пий.

Боже, думаєш, який же гарний навколишній світ! Тільки б мріяти в цей час. Але…Зачиняю вікно. Час спогадів і розмірковувань.

Тисяча днів – це багато. Вже три першовересні – воєнні. Закликаю пам’ять повернутися до початку цієї тисячі( хіба ж це заняття для мого віку? Мені б помріяти!) Але час, в який я живу, вимагає від мене( це я вже усвідомлюю) зберегти найсильніші емоції, бо ж – війна.

Моя дитяча пам’ять вихопила, як темні, так і світлі миттєвості цього періоду життя.

Невеличке село в центрі України, де я мешкаю, на щастя не зазнало зовнішніх руйнувань та жорстокості ворога. Але війна відчувається тут у всьому: у відсутності багатьох чоловіків, що пішли на фронт, у волонтерстві жінок; уроки – у сховищі, вулиці – без світла. І це ж тільки те, що видно назовні.

А що робиться в душах людей – відомо тільки їм.

Та в той же час я радію, що не треба покидати рідної домівки, їхати на чужину. Найближчі люди - поруч, стежина до школи, калина біля криниці – все своє, це Україна. Наша. Не може зрозуміти моя, тоді ще дитяча голівка, що підлий ворог все це хоче в мене відібрати. І ми дужче гуртуємося, намагаємося бути частіше разом. Друзі стають однодумцями.

Хіба забудеш, як співали « Червону калину». І горить – палає техніка ворожа»…! А завдяки песику Патрону ще дужче полюбили своїх чотирилапих.

Синій і жовтий кольори стали найулюбленішими. Влітку бігали за село, щоб зробити синьо- жовті знімки неба і пшеничного поля. На уроках почали уважніше слухати вчительку історії. Бо, виявляється волелюбність, боротьба за незалежність, прагнення до справедливості – це те, що було споконвічне для українців. А ще ж скільки гарних український слів вивчили, на які раніше не звертали уваги.

Та й у вишиванці якось тепліше стало, затишніше. Якось все більше відпадає бажання слухати російські пісні, дивитися відео.

Та назавжди, мабуть, врізалися у свідомість чорні звістки про втрати близьких людей на війні. Той день коли почули, що загинув наш учитель. Такий добрий, з нами, учнями, і непримиренний до ворога. Плакали учні, вчителі, його кабінет і комп’ютери, здавалося теж відчували втрату. Не вірилося нікому. І тепер лише з портрета на стіні зустрічає лагідною посмішкою своїх учнів.

На жаль, це не єдина втрата. А сусіда, сміливого розвідника Максима, теж немає.

І в хатину на краю села вже не прийде Андрій, Валерій. Тільки прапори синьо – жовті майорять – тріпотять над їхніми могилами. Вклоняємося пам’яті кожного. Наш обов’язок – вшанування полеглих: приносимо квіти, схиляємо голови, згадуємо.

Бездонне небо схилилося в зажурі над ними, пташки літають у блакити.

А моя пам’ять наштовхнулася на інших птахів, залізних. У перші дні війни наш світлий сталевий птах зламав крила і впав прямо на сільські хати. Війна почалася. Тепер чорні крилаті з моторошними звуками майже щоночі літають над сонним селом. Хоча, який там уже сон? Війна продовжується.

Такі реалії тисячоденні. Кожного дня я бачу, як дорослі сумують, хвилюються. Як діти не можуть безпечно вчитися, сповна насолоджуватися своїм дитинством.

Мрії нестримно несуться в майбутнє. Віриться: там мир. Моє майбутнє з Україною. Вільною, відбудованою, в європейській сім’ї і захищеною від ворога. І саме нашому поколінню зробити її такою. Щоб тисячі не днів, а віків жила незалежна Україна. Квітуча! Чарівна! Незламна! Країна нашої мрії! Країна мрій нашого незламного, могутнього українського народу. І цей день настане. Ми всі його з нетерпінням чекаємо. Він вже зовсім близько! Слава Україні!!! Слава Героям!!!