Рибчинська Анастасія, 10 клас, Каховська ЗОШ І-ІІІ ступенів №4

Вчитель, що надихнув на написання есе - Саєнко Ірина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року в Каховку, у  моє рідне місто прийшла війна. Окупація настала раптово, і від перших днів повномасштабного вторгнення наше життя перетворилося на жахливий сон. Місто, яке до того жило повільним, розміреним, трохи лінивим життям, стало ареною страху та безвиході.

Із самого ранку вулиці заполонили російські військові. Вони перевіряли документи, оглядали автомобілі та будинки.

Страх охоплював кожного, адже будь-яка  необережність могла призвести до арешту «на підвал», звідки багато людей і досі не повернулися.  У місті відчувалася атмосфера паніки – люди переходили на шепіт, намагаючись дізнатися, що відбувається в місті.

Продукти в магазинах почали зникати. Спочатку не вистачало лише деяких товарів, але за кілька днів полиці спорожніли.

Зняти готівку в банкоматах стало неможливо. Багато родин опинилися на межі виживання. Саме в цей час ми почали шукати способи, як вижити в цих умовах, бо далі ситуація стала погіршуватися. Місто заполонили кадирівці, які разом з російськими військовими додали новий рівень страху та терору.

Кожного дня ми чули гуркіт техніки, вибухи та автоматні черги. Контрбатарейні атаки ставали звичним явищем.

Невелике містечко, яке раніше було нашим затишним домом, тепер перетворилося на зону бойових дій. Утекти з Каховки  - стало єдиним бажанням, і ми, зрештою, прийняли це важке рішення.

23 квітня, у мій день народження, ми зібралися в небезпечну страшну дорогу. День, який повинен був бути залитим сонцем, прикрашеним квітами та усмішками рідних, не став святом, він став початком відчайдушної спроби вижити.

На першому ж блокпосту нас зустріли погрозами розстріляти, і таке повторювалося на кожному посту, а знаходилися вони дуже близько один від одного.

Перевіряли документи, телефони, перевертали все в машині, обшукуючи її. Чоловіків змушували роздягатися до білизни, не зважаючи на холод. Військові вимагали від нас гроші, їжу, цигарки. Із великої колони автомобілів вони пропустили не більше десятка. Нам пощастило.

Дорога була небезпечною. У дорожніх пробках ми стояли по 3-5 годин, спостерігаючи, як по зустрічні смузі рухаються безмежні колони військової техніки.

Найстрашнішим моментом був проїзд повз обгорілі машини із написом «Діти». Я не можу цього забути.  

Коли ми доїхали до Антонівського мосту, то зрозуміли, що він замінований: уздовж нього було розкладено міни. Я вперше їх ось так побачила. Ми їхали, затамувавши подих. Остання машина у нашій колоні, на жаль, підірвалася. Нам не дозволили зупинитися.

Я досі чую цей вибух і крики російських військових: «Єхай!»

Дев’ятнадцять найстрашніших годин у моєму житті – і ми на підконтрольній території. Наші військові дуже тепло нас зустріли, пропонували їжу та воду, були готові нам допомогти. І ось тут я вперше розплакалася, мене довго не могли заспокоїти, але то були сльози щастя.

Ми прибули до Кривого Рогу. І перше приголомшливе враження на мене справив звичайний магазин: полиці були заповнені продуктами, очі розбігалися від великого вибору.

Це шокувало після всіх тих днів, коли ми не знали, де шукати звичайний хліб.

Через декілька годин ми вирушили до Кропивницького, тримаючи в руках білети на потяг до Львову. Саме у Кропивницькому я  уперше почула сигнал повітряної тривоги. Він просто пройшов крізь мене . Ми побігли до вокзалу і стрибнули у вагон, який був найближче до нас. Провідники, тендітні жіночки, допомагали всім, затягуючи до вагонів людей, валізи, тварин.

Як тільки потяг рушив  – почався обстріл, було влучання у залізничне полотно. Якби потяг затримався на декілька хвилин – мені страшно уявити, що б було.

У потязі, у сусідньому купе їхали військові. Люди приносили їм смаколики, не давали відпочити – усе розпитували. А хлопці розказували про порятунок дітей з Бучі та Ірпеню, показували фото та відео. Мужність, спокій, упевненість, які вони випромінювали, у такий складний для мене час, стали символом надії. Їхня підтримка зігрівала серце.

Зараз я в Польщі. Ця країна прихистила мене та мою родину. Я безмежно за це їй вдячна. Але моє серце, моя душа  - у маленькому містечку на півдні України.

А ще – я пишаюся собою. Я пройшла важкий шлях, і він став свідченням сили людського духу. 1000 днів – це не лише про страждання, страх, розпач, а й про боротьбу, надію, віру  і людяність. Цей гіркий досвід навчив мене цінувати мрії та свободу, за які ми продовжуємо битися далі.