Ушаков Денис, ВСП "Технолого-економічний фаховий коледж" МНАУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кириленко Анна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи може одна ніч перетворити життя людини на щось жахливе, неймовірно складне … Українці з впевненістю можуть відповісти: «Так». 22 лютого 2022 року перевернуло життя багатьох українців… Ранок розпочався неймовірно складно… Перший день війни, перший страх війни. 

22 лютого мала бути контрольна робота з фізики. Але мамине ранкове вітання було незвичним: «Почалася війна – до школи не треба».

Я  навіть спочатку не повірив, бо раніше це здавалося б фантастичним. Але природня допитливість змусила мене  подивитись новини, тоді я все збагнув...

На вулиці майже не було людей, які б вигулювали своїх домашніх тварин або тих, хто поспішав по своїх справах. Дійсність тих днів була така: черги біля банкоматів, біля крамниць та аптек, натовпи людей на вокзалах, безкінечне намисто з машин на дорогах, які намагаються виїхати з міста, села, країни.  

Перші дні йшли дуже важко… Години тягнулись,  начебто це  проходили цілі роки.

Одним з найжахливішим спогадом тих часів, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті було 8 березня 2022 року. У Міжнародний день жіноцтва  я прокинувся чомусь напружений, начебто в передчутті чогось поганого. Увечері привітали родиною матусю. У кухні розносився аромат свіжозвареної кави, а  батьки на подвір’ї тихенько гомоніли, тримаючи в руках горнятка. Раптом тишу розрізав страшенний гул, який змінився гуркотом і тріскотом скла. Я відчув, що перестав дихати, думати, відчувати.

Тільки одна думка в голові: як там батьки? За мить я уже був надворі. Серед диму та пилюки побачив матусю та горнятко кави, яке лежало на підлозі.

У будинку було темно, пил та дим стояв густою стіною. Снаряд пробивши стелю, ворожо лежав на підлозі у вітальній кімнаті, поруч було розкидано каміння, уламки стелі, напівобірвані завіси лежали на підлозі, присипані брудом і пилом, вікна дивилися на вулицю порожніми чорними зіницями.

Потім наша родина переїхала жити до бабусі й дідуся, і ми разом пережили найстрашніші місяці окупації Пересадівки.

Поруч з нами надовго оселилися страх і відчай. Не було світла, зв’язку  та інтернету, тижнями сиділи у  холодному підвалі. Саме у цей час я відкрив для себе книжки, бо читав дуже багато.

Перечитав усю бібліотеку, яку зібрав дідусь.   

Після звільнення рідного села ми повернулися додому, перекрили новий дах, відремонтували кімнату, засклили вікна. Я дуже радію поверненню додому: тільки аромат свіжозвареної кави тепер нагадує про той страшний день.  

У мене розпочалось нове життя, навчання в коледжі та знайомство з новими друзями.

Однак спогади  та відчуття пережитого страху з тих днів назавжди закарбувалося в моїй пам’яті, приходять в нічних сновидіннях. Я переконаний, що ця війна, як страшний сон, завершиться обов’язково нашою величною перемогою.