Хома Олена, ДНЗ "Хмельницький центр ПТО сфери послуг"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлишина Оксана Богданівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще не так давно українці проживали своє найкраще життя. Прокидалися від першого променя сонця ,що торкався їх очей, а не від звуку сирен .До війни  ми жили звичайне мирне життя, кожен займався своїми справами: студенти навчалися в університетах, вчителі працювали у школах, підприємці відкривали новий бізнес, фермери вирощували сільськогосподарську продукцію, спортсмени брали активну участь у змаганнях.і т. ін

24 лютого 2022 року о 3:40 ранку- розпочалась війна, люди прокидалися під звук сирен і вибухів, які повідомляли про початок бойових дій. У цей день змінилося життя в мільйонів українців.

Перші дні війни були сповнені шоку і паніки. Багато з нас не могли зрозуміти, що відбувається насправді, через руйнування міст та сіл люди були  змушені залишати свої домівки. Багато українських захисників залишили свої сім'ї і стали на захист українських земель. На даний момент кожен українець робить все можливе заради перемоги. Військові на фронті хоробро захищають нашу країну, волонтери підтримують армію та мирних жителів, збирають кошти, доставляють гуманітарну допомогу, а також забезпечують необхідними речами, такими як їжа, медичні засоби тощо .

Ранок 24 лютого у мене розпочався так, як завжди: о 7-й годині ранку мене розбудив будильник і я почала збиратися до школи.

Коли я спустилася на перший поверх, я побачила на кухні стривожених батьків, які складали якісь папірці, пізніше я зрозуміла, що то були документи. Згодом батьки розповіли мені, що розпочалася війна і потрібно їхати у більш безпечне місце.

Тато хотів, щоб я з мамою виїхала в іншу країну, але ми вирішили не залишати своїх рідних.

Іншим варіантом було зібрати необхідні речі і поїхати у село до бабусі, що ми й зробили. Після того як речі були зібрані ми поїхали до магазину за продуктами .Магазини були наповнені людьми. Я ніколи не бачила такої кількості людей  там раніше, полиці були майже пусті ,а на касі були  великі  черги.

Люди були зтурбовані і перебували у стані шоку, але намагалися допомогти один- одному.

Коли ми приїхали у село нас зустріла бабуся, на той момент вона ще не знала, що розпочалась війна, а коли мама розповіла їй, то вона заплакала. Моїй бабусі 89 років, вона не могла змиритися з думкою, що розпочалась війна. Перший місяць війни ми провели у селі, допомагали бабусі по господарству, готували смачні страви, плели маскувальні сітки.

Ми зрозуміли, що просто сидіти і спостерігати, цього не достатньо, тому ми  забрали бабусю і повернулися до міста. Батьки пішли на роботу, а я продовжувала навчатись.

Одного разу о 4 : 00 ночі ми прокинулися від сильних вибухів, - це була найстрашніша ніч від початку війни. Ракета впала неподалік від нас, ударною хвилею повибивало вікна та підняло шифер на хаті, повибивало міжкімнатні двері. На щастя наш будинок залишився цілий.

В Україні війна триває з 2014року. Уже практично 10 років, а повномасштабна - 952 днів.

Багато українців втратили свої домівки, роботу, а найстрашніше - своїх рідних. Люди почали більше цінувати моменти життя, своїх близьких, усвідомили, що час - це те, що не варто втрачати даремно, життя непередбачуване і варто жити повноцінно, не відкладати на потім .

Майбутнє України залежить насамперед від нас, якщо ми будемо байдужими до всього, що відбувається навколо нас, то ніколи не зможемо збудувати щасливе майбутнє.

Сьогодні українці навчилися жити у умовах воєнного стану, працювати, навчатися, вони не втрачають надію на перемогу.

Кожен з нас чекає на день, коли настане мир, коли більше не лунатиме тривога, коли люди зможуть повернутися у свої рідні міста,а по новинах не будуть розповідати про воєнні дії.