Шульгіна Поліна, 11 клас, Селидівська ЗОШ І-ІІІ ступеня №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Наталія Іванівна Конотоп

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я добре пам'ятаю день, коли розпочалася війна. Невелику кухню рідної квартири, де кожного ранку, прокинувшись на заняття, мене вже очікував сніданок від матері. Але того дня, замість очікуваного сніданку, я побачила батьків, що сиділи за порожнім столом. Їхні обличчя виражали серйозність. Настільки сильну й незвичну, що в мене вмить перехопило подих, і єдина думка залишилась у моїй голові: "Що трапилось?"

Минуло вже 1000 днів з того ранку. За цей час моє життя зазнало чимало змін. І головна з них — те, що я подорослішала.

Мої колись безтурботні, "рожеві" дитячі окуляри розбилися без можливості відновлення. Я стикнулася зі смертю…

Хоча ні, я стикалася зі смертю і раніше, коли помер наш старий сусід, і його в труні виносили з під'їзду. Але тоді, хоч і вперше побачила мертве тіло людини, нібито так і не змогла осмислити факт його смерті. Напевно , справа була в тому, що я була ще надто маленькою для цього? Але справжнє усвідомлення смерті прийшло нещодавно. 18 березня 2024 року, о двадцять хвилин на четверту ранку, я прокинулася від звуків вибуху. Перша думка — щось прилетіло в наш будинок, а оскільки вибух був чутний зі сторони кімнати моїх батьків, на очах виступили сльози. Хвилина тиші. Дві. Моє тіло починає тремтіти. Три. Мені страшно покликати батьків, бо раптом… Чотири. В голові з'являються жахливі образи. Настає п'ята хвилина, і я чую, як батьки пробираються до моєї кімнати. Дихати стає легше, але тремтіння по всьому тілу не зникає.

Минуло вже дві години з моменту мого пробудження.

Я виходжу на вулицю і бачу, як через дорогу від нашого будинку полум'я заввишки хмарочосів танцює по розвалених домах.

Цей танець настільки лякає наскільки й зачаровує. Розвернувшись від цієї моторошної вистави, я бачу, що на нашому будинку немає половини даху, дверей і шибок у вікнах. У деяких будинках з'явилися дірки в стінах або взагалі немає стін. Я знову переводжу погляд на полум'я, яке, немов танцюрист на сцені, переходить з одного будинку на інший. Попри те, що сусіди одразу після вибуху викликали екстрені служби, сирени пожежних машин я почула лише зараз.

Минуло п’ять годин з моменту приїзду пожежників. Від величного вогню не залишилося нічого, лише руїни будинків, вкриті шаром попелу, нагадують про недавню трагедію. Біля цих розвалищ стоїть швидка допомога. Майже пів години рятувальники розгрібають уламки, шукаючи тіло жінки, яка там жила.

Всі розуміють — шансів, що вона жива, немає. І ось із-під великого уламка стіни витягують тіло. Перевіривши пульс, його кладуть у білий мішок.

Я стою у своєму дворі й бачу все це, але мою увагу привертає не тіло померлої, а її родичі, на обличчях яких — невимовна скорбота. Сестра загиблої, так відчайдушно ридає, притулившись до чоловіка. Її плач став для мене усвідомленням. Мій до того нібито порожній розум почав працювати. Я зрозуміла для себе найголовніше , що могла би бути на місці цієї жінки, яка зараз плаче, і це для мене набагато страшніше, ніж бути на місці загиблої.

Гадаю що війна змінила кожного з нас, зруйнувала не лише будинки, а й світ, в якому ми жили раніше. Я навчилась цінувати кожен новий день, кожну мить життя, бо вона може бути останньою. І, хоча я більше ніколи не буду такою, як до війни, ця нова реальність навчила мене відчувати біль і страх, але також — незламність, силу й надію на майбутнє, де все це буде лише спогадом.