Пархоменко Анастасія, учениця 9 класу Академічного ліцею імені братів Шеметів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цимбал Олена Іванівна

Війна. Моя історія

Ще не так давно я посміхалася, раділа життю та мала багато планів на майбутнє. Напередодні було тепло та сонячно, хоча ще не весна.  Але в один день все різко змінилося...Зимовий ранок… 24 лютого 2022 року о четвертій ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ. Мама голосно сказала: «Війна!» Я прокинулася. Телефонували родичі з Києва, адже вони чули ракетні удари по Борисполю. Тато одразу ввімкнув телевізор, ми дізналися про повномасштабне вторгнення в Україну.

Що робити? Як діяти? Паніка… Дуже добре пам’ятаю цей ранок. Сталися перші вибухи в Києві, Харкові, Дніпрі. Розпочався наступ з боку окупованого Криму на наші міста. І це був лише початок...

Як у поганих голлівудських фільмах, де у критичний момент обов'язково зіпсується погода, так і в перший день вторгнення сонце в одну мить поступилось мряці та холоду. Усе відбувалося моментально. До школи я не пішла.

Варто сказати, що першу добу особисто в мене не було розуміння, що це нова кривава сторінка в моєму житті, яке розділиться «до війни» та (неодмінно) «після війни». У школі нас до такого не готували…

Другого дня я вперше в житті почула звук сирени й була дуже знервована. Руки тремтіли від того, що ти не знаєш, куди бігти і як діяти. Хвилями накривала паніка. Мама мене не залишала саму. У перші дні ми спускалися в підвал через кожні 2-3 години, лякались гучного звуку сирен. Усі ловили мобільний зв’язок, щоб дізнатися про ситуацію.

Знову страх, тривога, розгубленість, ступор, напружене очікування, що може статися? Майже пусті магазини, величезні черги на заправці. Мабуть, люди збиралися якомога швидше виїхати з міста, для того щоб захистити себе та дітей.

Звичайний холодний день, розгублені люди, готові тікати подалі – у мене з’явилися сльози…. Ніч була жахлива, щоб не пропустити сирени, майже не спали. Залишалися одягненими, щоб швидко зреагувати на звуки. Кожного дня мусили спускатися в підвал по три-чотири рази.

Про те, щоб їхати з рідної домівки, не було й мови.

Увесь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти. У Державному Гімні є такі слова: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Саме їх розуміємо в прямому сенсі, адже найкращі сьогодні віддають життя, аби Україна була вільною  державою, щоб тут не було жодного "русского міра".... Безстрашні воїни на передовій відстоюють незалежність, але багато захисників на щиті повертаються в рідні міста та села.

Вони обороняли наш спокій, а саме лубенці: Фесенко Олексій Анатолійович, Сіньков Олександр Миколайович, Мельник Максим Сергійович, Малих Володимир Володимирович, Кирилов Микола Арсенійович, Гапон Олександр Сергійович, Гайдук Григорій Сергійович, Петренко Сергій Петрович, Олійник Анатолій Олександрович, Дацій Віталій Федорович та багато інших.

Ми завжди пам’ятатимемо ціну ПЕРЕМОГИ. Я хочу, щоб в центрі мого міста створили алею Героїв. Вони житимуть в наших думках і серцях, доки ми згадуватимемо їх подвиг! Війна зруйнувала моє життя. Я вмить подорослішала, відчула усю несправедливість світу, коли країна-терорист позбавляє майбутнього тебе та рідних. Це відбулося в той момент, коли ,замість улюбленого серіалу, почала дивитися новини, навчилася донатити для ЗСУ.

Жоден із нас не міг цього передбачити. Але коли це вже сталося, маємо навчитися жити, цінувати, поважати й співчувати. Тепер, як виявилося, я умію ненавидіти та любити. А це надзвичайно складні емоції. Настав момент, коли час думати не лише про себе. Я зрозуміла: сидіти й плакати ― не мій варіант.

Я маю допомагати там, де знаходжуся. Зараз хочеться усією родиною досконаліше розвивати  нашу мову, щоб розмовляти без суржику, підтримувати бійців на передовій смаколиком, випеченим самостійно. Наполегливо навчаюся, адже мені відбудовувати країну. Сім’я більше цінує хвилини, проведені разом, підтримує мене. Нині я не тільки знаю, а розумію, чому прабабуся завжди говорила: «Хай тільки не війна!» Вірю, що ми обов’язково переможемо! Усе буде Україна!